– Пане Анатолію, які завдання вирішує Закон про деокупацію? Як змінює правове поле?

– Юридичною мовою з 24.02.2018 р. це Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Така остаточна назва законопроекту, який для зручності називали «Законом про деокупацію». З моменту його голосування в остаточній редакції «з голосу» нардепа Вінника та до оприлюднення цей Закон не бачив і не читав ніхто з тих, хто має його виконувати й жити! Це мало схоже на правову державу. Робити право неправовими методами – це беззаконня. Вся країна не може жити за законами «з голосу» так званих корифеїв законотворчої думки як то Вінник чи ще більш освічений Лозовий, який фактично вже похоронив правоохоронну систему держави та порівняно цілісну систему КПК України.

Закон про деокупацію створив нову, дещо гібридну, з огляду на імплементацію окремих положень інших законів, правову основу для вирішення не під час воєнного стану силами та засобами Збройних Сил Украї ни та інших збройних формувань (МВС, Національна поліція, СБУ та інші органи державної влади), завдань зі стримування ворожої агресії, а в майбутньому, у разі внесення відповідних змін – відновлення територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаного кордону.

Слід визнати, що Парламент у тексті Закону (а не як раніше, постанови) назвав вже 4 роки очевидні речі своїми іменами (Російську Федерацію – агресором; квазіоргани «ДНР» та «ЛНР» – окупаційною адміністрацією РФ). Окрім того, Закон закладає правову основу для подальшого збору державою інформації та доказів для притягнення РФ до відповідальності за принципами й нормами міжнародного права за гібридні форми фактичної війни. Необхідність прийняття цього закону з популістськими законодавцями давно перезріла, але краще пізно, ніж ніколи.

З іншого боку, згадується аксіома: «Пусті голови – це майстерні диявола». Особливо, якщо вони залучені до створення правового поля, яке вирішує питання війни, миру і життя потерпілих від геополітичних баталій людей!

На жаль, цей Закон дає відповіді лише на частину проблем, які породила гібридна агресія Російської Федерації. Певні та не другорядні положення цього Закону на практиці даватимуть безліч підстав для нерозуміння та несприйняття порядку їх застосування з боку населення Донецької та Луганської областей, особливо обсягу прав, повноважень та обов’язків залучених для стримування ворожої агресії осіб. Риторичним також залишається питання про те, хто наглядатиме за дотриманням законодавства цими Об’єднаними збройними силами, які отримали не зовсім конституційні повноваження на невизначеній наразі території? Так само досить розмитими та навряд чи простими для сприйняття населенням окупованих територій вбачаються майбутні повноваження іноземного миротворчого контингенту з мандатом ООН.

Тому змушений констатувати, що практичне застосування цього Закону стовідсотково створить нове мінне поле правових проблем!

Саме через це ми неодноразово звертали увагу всіх причетних на ці проблеми та пропонували, щоб саме Законом було закріплено право військової прокуратури здійснювати у повному обсязі нагляд за додержанням та застосуванням законів у військових формуваннях (хоча б тимчасово на період як АТО, так і дії Закону про деокупацію). Однак, на жаль, політики нас не почули.

– Як Ви вважаєте, чи матиме Закон юридичні наслідки для людей, які мешкають у прилеглих до окупованих та на окупованих територіях?

– Тут ще більша юридична дилема. На перший погляд, здається, що Закон дає надію та юридичні наслідки для громадян, які проживають на окупованих та прилеглих до них територіях. Ст. 5 Закону говорить, що органи державної влади та їх посадові особи для забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях вживають заходів для захисту прав і свобод цивільного населення. Однак наразі забезпечити цю норму на практиці можливо, а Конституцію України для населення квазі ОДЛО щодо прав та їх гарантій ніхто не скасовував, тому додатково констатувати очевидні речі у Законі про деокупацію щонайменше виглядає дивним.

Водночас ст. 6 дає такий перелік: захист основоположних політичних та громадянських прав і свобод людини; вжиття заходів для звільнення Російською Федерацією, окупаційною адміністрацією Російської Федерації всіх незаконно затриманих, утримуваних громадян України; сприяння забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав; надання правової та гуманітарної допомоги, у тому числі із залученням міжнародної допомоги; забезпечення доступу до навчальних закладів та засобів масової інформації України.

Натомість Закон констатує, що Україна не несе відповідальність за незаконні дії Російської Федерації чи її окупаційної адміністрації; саме Російська Федерація як держава-окупант несе відповідальність за порушення прав цивільного населення; за фізичними та юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Закон фіксує той факт, що діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації, яка суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи.

Тим самим визначено відповідальність Російської Федерації за всі порушення прав і свобод людини та громадянина, створено юридичні підстави для повернення у майбутньому фізичним та юридичним особам майна, що було незаконно у них відібрано. На думку законодавця, саме ці положення в майбутньому будуть основою для захисту громадянами своїх прав у національних та міжнародних судах.

Однак мушу зазначити, що не можна змусити людей любити та молитися так і тим Богам, як комусь хочеться. Я так кажу з огляду на феєричний (часто «з голосу») досвід державотворення та законотворення значної кількості обранців під куполом ВР.

Через декларативний характер Закону лише час та життя покаже, наскільки ефективною буде діяльність органів державної влади з реалізації його положень, насамперед, щодо захисту прав і свобод людини.

– За якими статтями КК, на Вашу думку, мають кваліфікуватися діяння сепаратистів, військовослужбовців РФ, які беруть участь у збройній агресії проти України (враховуючи норми закону про деокупацію), адже наразі зазначеним особам інкримінують причетність до тероризму?

– Вибачте! Але якщо щось є схожим на лайно і тхне, як лайно, то воно і є цим лайном! Так само з тероризмом і терористами!

Сусідню країну (включаючи контрольовані нею парамілітарні утворення) названо державою-агресором та відзначено, що збройна агресія розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності.

Саме цей Закон вчергове підтвердив правильність правової позиції слідчих і прокурорів військових прокуратур, СБУ та Нацполіції, які кваліфікували та кваліфікують протиправні дії членів парамілітарних утворень, залежно від обставин вчинення ними злочинів, за такими статями КК України: ст. 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), ст. 111 (державна зрада), ст. 258 (терористичний акт), ст. 258-3 (створення терористичної групи чи терористичної організації), ст. 437 (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни) та окремими іншими статями, залежно від характеру вчинених дій, суб’єкта, спрямованості злочинного умислу, мети, наслідків тощо. Вироки українських судів це прямо підтвердили.

– Якщо говорити про колаборацію, на Вашу думку, з яких аспектів потрібно виходити? Що слугуватиме доказами?

– Чинний Кримінальний кодекс України не містить норми, яка прямо чи опосередковано хоча б якось передбачала кримінальну відповідальність за колабораціонізм. Цього також не передбачає прийнятий Закон. Це відтермінована проблема правової оцінки умисної або вимушеної поведінки багатомільйонного населення квазі ОРДЛО.

У комітетах Ради наразі перебувають кілька достатньо контраверсійних, з правової позиції, законопроектів, якими пропонується встановити кримінальну відповідальність за колабораціонізм. Однак і тут закладається непроста юридична колізія, яка не має нічого спільного з реальним життям. Суцільна політика. Навіть не для юриста зрозуміло, що відповідальність за колаборацію наставатиме лише за протиправні дії, що були вчинені після набуття чинності такою нормою Кримінального кодексу України. Цей закон не матиме зворотної дії.

Ви знаєте, я цікавився питанням покарання колаборації французами після другої світової війни. Дуже показові та пронизливі за трагедією приклади… Довго та зі смутком можна переповідати! Мені запали слова одного з командирів макі (французьких партизанів). Він був таким собі добровільним, абсолютно щирим і патріотичним інквізитором щодо колаборантів, зокрема вішистів. Через багато років він написав: «Ми бачили їхні обличчя і не бачили серця, багато несправедливого накоїли…».

Тому маючи недосконале юридичне право майбутнього переможця, нам саме зараз потрібно навчитися дивитися у серця, а потім в обличчя всіх українців… Щоб не накоїти несправедливості навіки.

– Відповідно до ст. 8 Закону, прокуратура набуває непритаманної для неї функції. На думку деяких юристів, це суперечить Конституції. Як Ви вважаєте, чи можна новий статус військової прокуратури поєднати з тим, що вона входить до системи правосуддя?

– У ст. 8 Закону зазначено, що для забезпечення національної безпеки та оборони, відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях Генеральним штабом Збройних Сил України за погодженням з відповідними керівниками залучаються і використовуються сили та засоби (особовий склад і спеціалісти окремих підрозділів), у тому числі військової прокуратури.

Загалом, нічого нового не відбулося. Вчергове було відзначено, що військові прокурори працюють та виконують завдання у безпосередній близькості до лінії розмежування, у тому числі як військовослужбовці.

Офіцери військової прокуратури керуються Законом України «Про прокуратуру» та проходять військову службу відповідно до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» та інших законів, якими встановлюються правові й соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені для офіцерського складу ЗСУ.

Для необізнаних можу сказати, що Військова прокуратура зараз, як той кінь, якого позичили. Вважається, що він ніколи не втомиться. З різних причин для держави ми за 3,5 роки з моменту створення стали тим самим конем, який не втомлюється! Однак і нам, і всьому суспільству потрібен чіткий напрямок, а не адреса на джипіес, яка бреше або «гуляє», як компас від впливу магніту. Правове регулювання нашого життя «з голосу» окремих законотворців точно цьому не сприяє.

– Продовжуючи це запитання, як би Ви зараз могли визначити власний статус?

– Статус поки невтомного коня, на якого невпинно вантажать як свій, так і чужий вантаж! Так мені інколи кажуть. Проте у мене інша думка. Особливо, коли чужий джипіес показує не той шлях. Якщо серйозно, то статус заступника Генерального прокурора – Головного військового прокурора визначаю не я, а Конституція України, Закони України «Про прокуратуру», «Про військовий обов’язок і військову службу», КПК України та низка інших законів.

Закон, який ми обговорюємо, не визначає жодних особливостей для Головного військового прокурора або для військової прокуратури, а лише унормовує правовий статус військовослужбовців, які можуть залучатися до виконання своїх безпосередніх, визначених законом обов’язків прокурора.

– Чи потрібно в Україні створювати (поновлювати) військові суди?

– Ми маємо до цього прийти. Бажано, якнайшвидше! Проте прийти необхідно саме через комплексне рішення про утворення системи, а не безглуздого будівництва даху без залитого фундаменту будинку. Ви не перший, хто про це запитує. Зазвичай, я наводжу приклад Ізраїлю, де функціонують і військові суди, і військова прокуратура, і військова адвокатура за кошти держави для військових, що вчинили правопорушення.

Такі українські реалії, що Військові часто не сприймають цивільних. Чим далі, тим більше. У державі склалася ситуація, коли той, хто пройшов війну або брав участь в АТО, вважає себе більш спроможними, з більшим правом вимагати швидких змін. Ці зміни вони бачать переважно як прямі, радикальні, прості, а інколи дуже примітивні та небезпечні, з огляду на права, речі та вчинки.

Це велика проблема, яка не має простого вирішення. Навіть військові суди не є для цього запорукою. Цивільні слідчі, прокурори та судді не можуть об’єктивно надати оцінку протиправним діям військових, які з тих чи інших причин вчинили правопорушення. Мушу констатувати, що Держава наразі не спромоглася та не намагається комплексно вирішити чи опікатися долею військовослужбовців з вдячністю за службу і віддане життя за принципом «від призову і до обеліска». Ми зараз змушені робити це самі навіть з тим мізерним набором правових інструментів, які залишив нам законодавець.

Тому саме через вашу газету прошу всю правову спільноту озирнутися навколо і допомогти. У державі сформувався потужний, переважно радикальний та багато в чому справедливо незадоволений безпорадністю і байдужістю держави кластер суспільства з-поміж демобілізованих військових після АТО (близько 400 тис. осіб) та майже 400 тис. діючих під присягою військових, які захищають кожного з нас. Цей певною мірою пасіонарний контингент потребує, насамперед, захисту своїх прав, справедливого та об’єктивного нагляду за дотриманням ними законів держави саме заради суспільства, якому необхідні спокій та надія, а не чергові потрясіння зі зброєю в руках, здобутою чи вивезеною з АТО.

Саме тому я прошу, клопочу, закликаю всіх небайдужих, особливо правничу спільноту, та наполягаю перед законодавцем, що за аналогом принципу НАБУ потрібно невідкладно створити Державне бюро військової юстиції (далі – ДБВЮ).

Я назву основні для цього причини: стагнація мирного врегулювання агресії на Сході; бойові дії, що тривають вже майже 4 роки, та відсутність військового шляху вирішення проб леми; несприйняття військовими розслідування військових злочинів цивільним ДБР; необхідність прийняття законодавчого рішення про перебування на території ОРДЛО миротворчої місії, в тому числі за участю українських правоохоронців; потреба у заповненні вакууму правового регулювання, а також проведення фільтраційних заходів з подальшим розслідуванням злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, що вчинені парамілітарними формуваннями й окремими представниками окупаційних адміністрацій. Цей перелік причин, що обґрунтовують необхідність невідкладного створення ДБВЮ, не є вичерпним.

На мою думку, основу особового складу Державного бюро військової юстиції повинні скласти колишні слідчі військової прокуратури, особовий склад нинішньої Військової служби правопорядку, який не брав прямої участі у бойових діях у зоні АТО, військові інспектори та офіцери з особливих доручень, що опікуватимуться питаннями дотримання правових і соціальних гарантій всіх військовослужбовців. Усього це буде приблизно 4500 осіб.

До повноважень Державного бюро військової юстиції повинно відійти розслідування військових та пов’язаних з ними злочинів; злочинів, вчинених проти військовослужбовців; злочинів, вчинених у районі проведення бойових дій; окремих злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку; здійснення контролю за додержанням законодавства у діяльності військових формувань; представництво інтересів військових у судах як третьої особи; представництво і захист у судах прав та інтересів військовослужбовців, які залучені до участі у веденні бойових дій та не мають змоги звернутися за наданням правничої допомоги.

Окрім того, варто згадати про миротворчий контингент (далі – МК), який має з’явитися на території нашої суверенної держави у центрі Європи. Ніхто не хоче говорити про те, що діяльність МК хоча і регламентується мандатом ООН, але їх перебування та діяльність на території України підпорядковуватиметься виключно законам країни, яка направила контингент.

Отже, якщо там буде залучено 5-10 країн, то на території Донецької та Луганської областей буде представлено кілька контингентів, які діятимуть за своїм законодавством. Це стосується питання притягнення до відповідальності за ті чи інші вчинки та злочини представників МК, які не будуть (наголошую – не будуть!) підпадати під кваліфікацію за українським законодавством. Жоден представник правоохоронного органу України не зможе та не матиме права це задокументувати за українськими законами.

Ще раз наголошую, розслідування буде здійснюватися за законодавством країни, яка направили той чи інший МК. Таких військових, ймовірно, буде 30-35 тис. осіб, які повинні робити право на території суверенної держави. Постає закономірне питання, чому саме так і як це буде кореспондуватися з ментальністю українського населення, яке вже 4 роки перебуває в окупації квазі ОРДЛО?

Що забезпечить такий алгоритм? Деескалацію, локалізацію чи замороження цього конфлікту? На моє глибоке переконання, враховуючи ментальність регіону, вирішити всі ці проблемні питання буде неможливо, оскільки я не знаю жодного випадку остаточно вдалого МК.

Саме тому Державне бюро військової юстиції повинно бути створено, в тому числі як буфер та своєрідний фільтр для розслідування злочинів, вчинених військовослужбовцями, окремими представниками населення та учасниками парамілітарних утворень з наданням Бюро часткового статусу допоміжного контингенту для МК.

Як свідчить досвід багатьох країн, не завжди військові з МК можуть знайти спільну мову з місцевим населенням. Такі конфлікти були, є і будуть, оскільки ніколи не можна виключати людський фактор несприйняття іноземця, що робитиме право на безправній території, зокрема квазі ОРДЛО.

Якщо коротко, то метою створення ДБВЮ є правове регулювання, контроль (нагляд) над військовими формуваннями та залучення особового складу цього органу до практичного дослідження (розслідування) подій 2014-2018 рр. на Сході України, а також об’єктивної оцінки причетності/непричетності учасників збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації до скоєння тяжких, особливо тяжких злочинів на території Донецької та Луганської областей.

Державне бюро розслідувань, до сфери повноважень якого з 20.11.2017 р. відійшло розслідування військових злочинів та яке комплектуватиметься слідчими, що мають статус державного службовця, однозначно, не спроможне і не зможе вирішити вищевказаних дуже складних питань.

Саме тому я відстоюю одночасне створення військових судів, Державного бюро військової юстиції та запровадження інституту військових адвокатів, послуги яких повинна та зобов’язана оплачувати держава у всіх випадках притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто захищає державу.

Будь-яких додаткових витрат державного бюджету у разі створення ДБВЮ та започаткування інституту адвокатів для військових зовсім (наголошую – зовсім!) не потрібно. Законопроект розроблено Головною військовою прокуратурою. Він готовий. Залишилося переконати всіх причетних прийняти таке рішення.

Тому запрошую правників до дискусії та прошу підтримки, а також сподіваюся, що законодавці «з голосу» читають не лише власний смартфон та бульварну пресу, а саме з цієї статті зможуть осягнути глибину назріваючої проблеми та необхідність її невідкладного вирішення. Заради миру! Заради спокою у державі!

До речі, всім колегам правникам рекомендую передивитися два фільми саме на цю тему: «Декілька хороших хлопців» (з Ніколсоном, Мур і Крузом у головних ролях) та «Правила бою» (з Томі Лі Джонсом і Семюелем Л. Джексоном). Адже у цих стрічках є всі аргументи для створення у нас військового суду!