Так. Я маю досвід. Подекуди, на погляд тих, чи інших непоінформованих, – заздрісно успішний:
- «совіцьке» село, на страху пронизане комуністичною пропагандою;
- у 14-річному віці від батьків вчитись життя в обласному центрі;
- 2 роки армії на зламі СРСР; -напівголодні 90-ті;
- дико динамічний (аж до розриву країни) початок 2000-них, коли у прокуратуру надовго рекрутували “піскунівських”, що на практиці не цуралися і привнесли у ПРАВО слово “хабар”;
- «демократичні» аж до державного хаосу взаємопоборення 2005-2009;
- чотири роки державного (винятково українського) культурного занепаду і тотального “кримінального шансону” недобутої каденції “легітимного” Януковича;
- СЕНС і СМИСЛ сплаченої кров’ю ГІДНОСТІ початку 2014… – а далі кров: ВЕЛИКА людська українська КРОВ 2014-2018 за законами МИРНОГО ЧАСУ(!!!);
- війна, що стала ВІЙНОЮ без назви і без дати навіть приблизного її закінчення.
Як жити з цим притомній більшості тих, хто думає і відчуває так, як я?! Почасти мій досвід життя – це болючі синці і частково загоєні травми трОщення. Але вже суцільна для всіх ТРОЩА навіть найпростіших людських СЕНСІВ і СМИСЛІВ триває. І це не просто КРАХ окремо взятого життя, а моє щире і болісне НЕрозуміння подальшого руху ДЕРЖАВИ і КРАЇНИ, де я народженим, як умію, живу та люблю.
Після таких разючо різних 80х-90х-кінця і початку 2000х – на обрії уже видніються мої життєві 50. Запитую себе – а що у перспективі? Пошматована країна, що навіть із зовні нав’язаними кейсами ніяк не знайде спромоги на свою тверду Державу? Хаос під назвою реформ, що у мирних ніби містах вистрілами та вибухами щодня шматує страхом чи не кожне людське життя? Що далі? А далі – моє та нашої Держави примарне майбутнє у примітиві броунівського руху набридлих аж до оскомини політиків, що не у змозі продукувати розумні СЕНСИ і СМИСЛИ життя, скільки би вони не вживали слова “новий” і «реформи».
Перефразую вічне – “Знання примножують смутки, глибокі знання- їх глибину”. Соціальні ліфти ( як у будинках під обслуговуванням ЖРЕПівськими швондєрами) – недієздатні та реально засрані: нещирістю, злістю, скепсисом та зневагою до абсолютно всіх державних інституцій. То де мені – мало не до блювотиння обізнаному у теперішніх реаліях України, а на думку інших – заздрісно успішному-, посеред оцього всього шукати нові СЕНСИ і СМИСЛИ? Може, ВИ знаєте? Я знаю…. Але чи це комусь потрібно?! Нерідко жорстока і жорстка правда, озвучувана мною, доводить до люті і тих, хто РОЗУМІЄ, і тих, хто живе за принципом «аби не гірше». І ось я питаю: ми, ми всі, сущі саме в такій Україні, якою вона є тепер, ГОТОВІ СЛУХАТИ І ЧУТИ ПРАВДУ? Чи тільки “абиякосьбуде” чекатимем на преференції від тих, хто раз по раз десятки років бреше нам і бреше? І бреше лиш тому, що ми найбільш “притомні” і сприйнятні до брехні, а не до ПРАВДИ під своїми іменами.