“- Які три речі дратують вас найбільше? 

– Тупість – раз, тупість – два, загугленість, але не начитаність.”

Про Піночета та диктатуру

– Анатолію Васильовичу, ви прихильник диктатури?

– Я прихильник порядку, коли є правила за якими живуть всі, без винятків. Коли у нас з’являються винятки, зникають правила, наступає махновщина: “І хай Грицько, усі гукнули, за отамана буде”, – по-моєму, Володимир Сосюра.

– У нас є одна цитата з цього приводу. Чому Августо Піночет?

– Августо Піночет – це військовий, який за безладу комуністичного процвітання в лапках, недемократичними засобами спонукав політичні еліти відвідати стадіон, як би це цинічно не звучало. Когось розстріляв і почав військовою рукою вести Чилі до того, чим вона стала, не дивлячись на те, що поруч була Америка.

Я не досить добре знаю внутрішню кухню Чилі, але в будь-якій державі є радикальна складова. В Україні є радикальна частина людей, які знають, що довге базікання – коли рік, два, три чотири немає результату – призводить до незадоволення. І те, що ми сьогодні спостерігаємо в Україні, це тотальна зневага до всіх без виключення органів влади, яких обзивають корупціонерами, хабарниками і тому подібне. Зазвичай ніхто не бачить поламаний ліфт у під’їзді, викинутий недопалок поза урну, тому Україна має рівно те, на що заслуговує.

– Ви говорите про диктатуру Піночета? Чому не де Голля, наприклад, який добився для Франції значно кращих результатів без концтаборів, чому не Лі Куан Ю, який теж не прославився такими тоталітарними інструментами примусу? Є ж хороші аналоги.

– Я не знаю, хто нас буде дивитися, яка аудиторія вашої творчої задумки. Я думаю, що 40-50% почули про Лі Куан Ю, коли його процитував Петро Олексійович Порошенко на початку каденції, а про де Голля – напевно залізуть в Google, щоб подивитись. Де Голль вийшов з війни як переможець тієї армії, яка зайшла з союзниками і звільнила Францію. Після того Франція вела боротьбу з колабораціоністами, які служили окупаційній владі. Ми це будемо мати чи вже маємо на Сході України.

Лі Куан Ю 40 років виборював парламентську фракцію для того, щоб прийти і міцною недемократичною рукою, правда, без розстрілів, побудувати чудо Сінгапуру. Не діє жоден кейс, який є в світі, на наш народ – ми завжди були етносом, який був самоідентифікований. Але ми ніколи не мали держави. Чому? Моя хата з краю, хутірець, за хутірцем, за парканчиком – нехай свиня втопиться у лайні, але то мене не стосується. Щоб було краще, ніж у сусіда, а у сусіда було не краще, ніж у мене. І найголовніше – віра в Месію, коли Майдан без 40 років пустелею приведе тебе завтра в рай – так не буває.

– А як би це Піночет міг змінити?

– Ви знаєте, я не Ванга, не викликаю духів. Знаю одне: коли відсутні правила… Є ті, хто має в житті одну професію, це ті, хто зараз воюють за Україну. У них яка професія, пане Оресте? Одна – вбивати. У них там все чорно-біле – або живий, або мертвий. Вони приїжджають у кольоровий Київ. Щось не сподобалось, слово за слово. Без належної поваги йому щось скажуть – воїн дістає автомат, пістолет, ніж і займається правосуддям замість держави. Народ, який навчений тільки вбивати, у якого сприйняття світу переважно чорно-біле, підміняє собою державу. Оце і є середовище для Піночета.

– Якби ви були б усесильним і незалежним, скількох кандидатів у президенти посадили б сьогодні?

– Садити у нас має право тільки суд, який реформується, правда, якось по-дивному, замість фундаменту реформували дах: Верховний суд, потім апеляцію, а потім аж місцеві.

“Я гублюсь від кількості кандидатів,

більшість із них треба перевірити на психічне здоров’я,

тому що хотіти бути і могти – це дві великі різниці”

А садити я не буду, я роблю роботу, яку вмію. Ми живемо в час абсурду, в час фантасмагорії, і найголовніше в цьому лайні, вибачте, – не втрати себе як людину.

Про освіту та армію

– Як на ваше становлення вплинула мама?

– Генетично, морально, інтелектуально вплинули мама і батько, тому що вони нас народили: мене, брата і сестру. Друге – давали букварики і примушували читати, вчили – будь людиною.

– А чому ваша перша освіта – музична? Ви так хотіли з села втекти, чи це було випадково, чи модно було бути музикантом?

– Я не хотів вчитись до 10 класу в сільській школі. Іти в професійне училище, щоб стати столяром або слюсарем, можна було, я вмів все робити, адже виріс у селі. Але так ганебно обзивалі тих, хто на той момент вчився в ПТУ… Їх називали плоскогубцями. Якось воно було не комфортно.

– Музикантів називали лабухами…

– Чекайте, це правдиве єврейське слово – це музикант, який грає на весіллі. Пішов в музичне училище – звучить гордо.

– Ви служили в Україні?

– Ні, я служив Радянському Союзі.

– А коли демобілізувалися?

– Я демобілізувався ще до проголошення декларації про державний суверенітет, 9 травня 1990 року приїхав додому.

– Коли ви зрозуміли, чим хочете займатися?

– Пане Оресте, я до сьогоднішнього дня не знаю, чим хочу займатись, як і кожен із нас. Я не кривлю душею. Є реалії і є мрії.

– Ви вже років 30, ну 25 точно, працюєте в силових органах влади – ви знаєте, чим хочете займатися.

– Не так. Коли ти вже обрав професію, ти повинен її робити досконало. Батьки нас вчили так: якщо ти сантехнік – маєш бути найкращим сантехніком. Впевнений, що ці роки після отримання освіти, дають мені право говорити, що я відбувся, тому що вважаю себе високим професіоналом.

– За шкалою від 1 до 10?

– Я себе не буду оцінювати – я безцінний.

Про дітей та сестру

– Яскраво. У вас двоє дітей, не поділитесь життєвим досвідом, як ви зберегли добрі стосункі з дітьми? Бо насправді у вас другий шлюб. Ви з ними часто спілкуєтеся, ви знаходите спільну мову?

– В житті, як на тій довгій ниві, але якщо ти не підміняєш собою Цербера і не гавкаєш на дитину з приводу і без приводу, якщо ти розмовляєш із нею, як з дорослою. Якщо це дівчинка, кажеш, що ти найкраща моя доня, найбільше моє сонце. Так само я вважаю, що не має рідніших людей, ніж батьки і діти. Всі інші, як би хто на мене не ображався, ситуативні або душевні супутники в житті. Мій найбільший приятель зараз – це моя дружина.

– Поговоримо про вашу доньку, про неї взагалі нічого не відомо. Вона навчається?

– Пане Оресте, не відповім на жодне запитання, з огляду “великої любові” до мене з боку “добровольців”.

– Про сина можемо поговорити?

– Це табу.

– Ну, про сина є багато інформації, але ок.

– Ну, син айтішнік, закінчив КПІ.

– Він до того вчився в Богуна, здається?

– В один момент, коли ми перестали розуміти один одного, на хвилі пубертатного періоду довелося дещо зкомбінувати…

– Це була примусова історія?

– Ні, схитровано, я багато чого в житті роблю схитровано. Примусово нічого не можна зробити, не буде результату. Син вступив у суворівське училище Богуна, відслужив, відучився, після чого вступив у КПІ, який закінчив.У нього насправді дві освіти. На айті-факультеті навчався за кордоном після 4 курсу Сікорського.

– А ваша сестра?

– Це табу. Це моральний авторитет нашого суспільства. Я її дуже шаную. Запросіть її сюди, вона розповість все, що хоче.

– Це випадковість, що вона писала закон про ДБР?

– На відміну від широкого кола політиків, які рвуть сорочку і посипають голову попелом – як вони допомагають постраждалим від війни, я, дивлячись вам в очі, точно можу сказати, що власними волонтерськими потугами, ходячи з протянутою рукою, побираючись серед своїх же колег-депутатів, вона повернула з того світу 63 наших військових.

І коли я сказав, що є така проблема – військовими треба опікуватись, вона додала дуже багато моментів. Вона підписала цей закон, оскільки це соціальна гарантія тим, хто зобов’язаний віддати життя за свою країну. Ізраїль – принцип “від призову до обеліску”, єврейська держава піклується про кожного військового. Там служити – це гордість. І оцей сегмент захисту, який прописаний у документі – це повністю прерогатива Марії і Ігоря Лапіна

– І деякою мірою із вашої подачі, так?

– Я можу бути модератором, як і ви.

Про стосунки з дружиною та братом-близнюком

– Розкажіть про вашу дружину, що не табу. З того, що відомо, і це вже не таємниця, вона називає вас вдома “плєдіком”, а ви такий грізний, військовий прокурор.

– Моя Ірина може собі таке дозволити, тому що я приїзджаю додому вичавленим лимоном, не хочу про щось говорити, про мене піклуються, накривають плєдіком. Я це кажу не для того, щоб мене жаліли. Бо маю найбільшого приятеля в своєму житті – це моя Ірина.

– Вас постійно “розпікають” бізнесом і деклараціями, як це в сім’ї переживаєте?

– Та мені не треба переживати, нехай переживає той, хто прощається із життям. Треба жити, і я приречений жити з тим, що моя дружина, з якою я одружився у 2014 році, поспіль 25 років вирощує хліб.

Це тяжкий бізнес – цех під відкритим небом, це земля в Херсонській області, там немає води, там пекуче сонце. Тому я спокійний за кожну зароблену нею гривню, зовсім не маю до того відношення. Тішуся, що дружина повністю незалежна від мене, подекуди я навпаки залежний від неї. Тому що те, що вона може дозволити собі за свої статки, я собі за свою зарплату не можу. З цим доводиться миритися. Але життя складне, воно не чорно-біле, я роблю більше для спокою її бізнесу, хто би якби не розцінив мої слова – ми не допускаємо хаосу через наслідки війни.

– У вас ще є брат, брат-близнюк? Ви про нього ніколи не згадували.

– Розкажу вам просто одну ситуацію, у нас дилема з ним до сьогоднішнього дня, а мені майже 50 років: хто ж старший?

– А хто старший?

– Народився першим я, а через півгодини вже й брат. Тоді не було УЗІ, батькові сказали, що у тебе народився син. Зразу друзі якусь чарку підняли, через півгодини виходить медсестра каже:

– У вас син.

– Та ми вже випили.

– Ви не зрозуміли, у вас ще один син.

Ось так ми так народилися. Але що каже брат? Я старший. Я кажу: “Я ж народився перший, як ти старший?”. Він каже: “Я був задуманий і сотворений Отцем першим, тому я виходив другим”. І на таких світоглядних і жартівливих речах будується наше життя.

Я взяв на себе волею долі ношу невдячну – контролера за законом на війні чи наслідками війни. Це солодка ноша? Я не чув жодного, хто хотів би на моє місце. Пропонував усім: і Єгору Соболєву, і всім цим великим і страшним.

– Думаю, що погодився би Мустафа Найєм.

– Мустафа Найєм, думаю, погодився на пропозицію Саакашвілі, але і Саакашвілі канув в лєту, і Мустафа вже…

– Я знаю, що він хотів бути начальником поліції нібито.

– Ви знаєте, як казала колись Ранєвська: “Єслі каждому давать, то поломається кровать”.

– Є ще одне питання щодо Ірини і Олега, вони були знайомі ще до того, як ви познайомилися з Ідружиною? Чому, тому що наскільки я розумію, в Ірини є ще бізнес – вантажні перевезення, і нібито в Олега є бізнес – вантажні перевезення. Просто пазлики, ви зведете їх чи розведете?

– У мене принцип – я краще скажу сьогодні “ні”, ніж завтра стану ворогом, сказавши сьогодні “так”, але не зробивши. Вони не були знайомі, і в брата ніколи не було вантажного бізнесу.

– А чим брат займається тоді?

– Табу. Не хочу публічності у цій частині, але повірте – мене розібрали на атоми перевірками.

– Ви цікава медійна і публічна постать.

– Ні, я просто цікава людина, не постать. Постать – то на вулиці, коли є світло ліхтаря. Але є речі, яких мене навчила війна: хочеш уберегти своїх рідних, менше про них розповідай. Ні діяльність мого брата, ні бізнес моєї дружини не мають відношення до війни. Єдине, що я можу здобути на війні, це декілька гранат, патронів… Це у мене законно.

– Навіть гранати?

– На роботі є. Ми фактично військова частина, яка відряджена в прокуратуру виконувати правоохоронну функцію, але ми всі підлеглі міністра оборони.

– Ви можете автомат розібрати і зібрати? Можемо спробувати?

– Спробуємо, але не на швидкість.

– Навіть не із зав’язаними очима.

– Ну, це буде ганьба, якщо я це зроблю неправильно.

– Я так розумію, що автомат ви збираєте не часто, частіше напевно пістолет чистите.

– Ви знаєте, добре, що нам допомагають партнери, мій нагородний пістолет можна не чистити до 500 тис. пострілів. Його дехто називає спецназівською мильницею.

– А доводилось застосовувати зброю у бойових умовах?

– Я вмію, можу, застосовую і маю на це право. Скажу так – це досить важка світоглядна річ стріляті у щось живе. Дай бог нікому це не робити, за будь яких умов.

– Ви можете розповісти історію, яка трапилася в 70-х в вашому житті…

– Я страшенно любив батька. Він був комірником колгоспу. А в Радянському Союзі система правоохоронного переслідування була витончена і надзвичайно дієва. Так от, намагаючись приховати наслідки розкрадання колгоспного майна, керівництво колгоспу подало заяву, що мій батько в цьому винен. На наше щастя, простий лейтенант в районній прокуратурі, в забутому богом гірському районі, розслідував справу. Він не піддався на орденоносний тиск – голова колгоспу був з орденами, і за результатами голова отримав 5 років тюрьми, а батько був виправданий. Але я пам’ятаю цей страх.

Про кар’єру

– Ви працювали в прокуратурі, в СБУ…

– Ні, не так, я працював в прокуратурі, випадково був відряджений в СБУ, випадково продовжив служити 8 років і потім випадково був повернутий в прокуратуру.

– Як ви з Чернівців переїхали в Херсон?

– Я був слідчим прокуратури області, займався одним і тим же – розслідував справи по хабарниках, вони мені вже в печінках сиділи, нічого нового. І тут мій колишній прокурор міста, який на той момент був прокурором Херсонської обалсті, запропонував: не переїдеш до мене? Я думаю: “Там буде спокій, я залікую свою виразку”. Я їхав туді на рік, ну як на курорт, але пропрацював там 6 років.

Я був відправлений прокурором у Високопільському р-ні, де населення складало 18 тис. осіб. Районом опікувалась циганська баронеса, яка там вирощувала наркотики і продавала на території Херсонської, Запорізьської, Дніпропетровької обл.

Через місяць баронеса сплатила всі штрафи і була засуджена на 5 років, а мене перевели в апарат, жив в кабінеті, туалет на вулиці, харчевні ніякої не має, секретарка приносила фляжку молока, я купував буханку хліба – я так тоді розпух, Оресте.

– Тобто, коли ви познайомились з майбутньою дружиною ви були не в кращій формі?

– Я завжди у гарній формі, я можу зовнішньо по-різному виглядати.

Про гучні справи

– Яку свою справу ви назвете найгучнішою?

– 10 років назад завдяки роботі львівського СБУ, де я працював, був затриманий Зварич, який отримав 10 років тюрми і відсидів – це був топ корупціонер, я після того про посадки топ-корупціонерів не чув.

Зізнаюсь в тому, що ніколи не говорив: про наявність оперативної інформації щодо Зварича знав один я і 10 співробітників львівського СБУ. Я не доповів по нормам і канонам голові СБУ, на той момент Наливайчинку, я нікому не доповів. Я особисто виконував оперативно технічні дії, тобто це засверлювання техніки в кабінет, і коли ми це зробили – всі були поставлені перед фактом. У мене був вибір – судять переможця, чи носять на руках. У нас все вийшло.

– Що сказав Наливайченко?

– Підписав подання на присвоєння мені генерала.

– Підписав з радістю чи з скрипом?

– Я при цьому не був присутній.

– Чому такий кейс єдиний сьогодні?

– Мені більше ніхто не замовляв.

– А вам замовили цю справу?

– Сам собі. Якщо сам собі і в мене буде законний інструмент, який не буде належати монопольно інституції НАБУ, то ми це зробимо. Ми багато що робили вперше і досить якісно.

– Серед ситуацій, про які я хотів розпитати, це Іловайська трагедія…

– Це не моя операція, це наше розслідування. Відповідь одну дам – провини військового керівництва у таких наслідках не має. Ніхто до йоти не передбачав, що росіяни зайдуть. Це була мішень, розстрілювали людей, як мішень.

– Ще одна історія – контрабанда.

– Є погане життя в Донецьку і Луганську, де все дорожче, є краще життя на території України, є там і там українці – наші громадяни. Хтось на свій страх і ризик в автомобіль легковий грузить 10-15 ящиків курятини, яка тут коштує 100 грн, а там коштує 250 – і це не є контрабанда, це є переміщення товарів народного вжитку за лінію розмежування. Адміністративна відповідальніссть за це є? Немає. Не заборонено. Проблема, що це призводить до зловживань? Так, але як масове явище воно поховано.

– Наркотики, зброя – це є контрабанда. А це є переміщення товарів народного вжитку, яке не заборонено. Вони супроводжуються силовиками при цьому?

– Та є все в цьому житті, але як системного явища немає, я вам це гарантую.

– Мабуть, найвідоміша справа останнього часу – це справа Клименка.

– Розкажу: 96 адвокатів, 26 живих підозрюваних. Усього 52 підозрюваних, половинна з яких у розшуку. Інші кожен день ходять і знайомляться з матеріалами справи. Закінчать – підемо до суду.

Справа була розслідувана за 10,5 міс. Це на грані фантастики за кількістю та обсягу матеріалів. Чому вертоліти використали? З різних областей України довести 28 на той момент осіб автозаками з конвоєм і обрати запобіжний захід за 72 години – це було нереально. Більша частина була заарештована, іншій частині був обраний розмір застави. Максимальний розмір застави був 150 млн грн. І якщо хтось скаже з моїх аникорупційних колег, що вони придумали ноу-хау великих застав, не вірьте цьому, дивіться статистику. Перші великі застави ставила військова прокуратура.

– Яка судова перспектива у цієї справи?

– Перспектива? Я переконаний, що доказів, які ми зібрали, буде достатньо для винесення вироку. Коли він буде – я не можу відповідати ні за всю державу, ні за правоохоронну систему.

– Тобто 96 адвокатів це можуть затягувати і на 20 років.

– Як бог дасть, багато що може мінятися в житті, але є одна основна проблема – нема де посадити 28 осіб і 96 адвокатів, суддів і технічних працівників. Генеральний прокурор запропонував внести зміни до певних інформативних актів і визначити залом судового засідання кінотеатр Зоряний, там помістяться всі і це буде публічно, як Нюрнберг за економічний геноцид українського народу.

– Юрій Віталійович відомий своїм почуттям гумору.

– Ну інакше не вийде.

– Шепелєв? У мене є неофіційна версія, як він опинився в Україні. Яка ваша версія публічна?

– За моєю версією, Шепєлєв дуже сильно роздратував своїх колишніх партнерів. Але я не маю права розголошувати результати розслідування. Це одна з конспірологічних версій. Все набагато прозаїчніше. Людина наробила біди тут, потім втекла, наробила біди там, скрізь обіцяла розрахуватися за допомогу і сприяння своїми шаленими статками. І цих статків на всіх би не вистачило, ні з ким не розраховувалися. Кожному воздасться своє.

– Ви дуже часто тролите політиків…

– А у нас є політики?

– Людей які мають статус політика – народних депутатів, тих же Лещенка з Найємом…

– Не так. Я відповідаю, коли вони без поваги чогось вирішують згадати моє прізвище, ми живемо в різних світах – вони в надуманих і грантооплачених, а я в реаліях війни. Я ніколи не нападаю першим, я завжди відповідаю на несправедливість.

– А чому ви тролите Трубу?

– Маю на увазі інструмент. Інструмент труба не може бути по за оркестром. Оскільки оркестру немає, воно виходить поганенько. Дай бог, може зіграє, але дуже переживаю, щоб не вийшла какофонія – тобто звуки є, а слухати неможливо.

Обирати конкурсом вірю-не вірю, подобається-не подобається у реаліях 21 століття, в умовах війни – це є категорично протипоказаним. Як запорожець ти назвеш, так він буде і дудіти.

– У моєму уявлені з вашим образом не в’яжеться тату, чому ви вирішили його зробити і чому саме сова?

– Мій образ може бути довершеним тоді, коли я можу бути тим, хто я є. Я зробив те, про що давно мріяв. Я тішуся, бо можу це зробити – це моє тіло, і я не зазіхаю на жодну політичну партію. Єдине – мама сказала, що це не добре.

– Коли я перестав голитися, моя мама подзвонила дружині і запитала: “Ти що пішла проти мене?”

– Коли купили сину джинси з пірваними колінами, то мама єдине, що запитала: “Синку, якщо тобі не вистачає, дам з пенсії, купи йому нормальні штани, щоб він не ходив як голота біля церкви”.

– Ви працювали в адміністрації минулого президента. Одне запитання, сестра зіграла якусь роль, щоб ви туди потрапили?

– Я був відряджений СБУ. Говорити, що якась влада любить Матіосів – це не правильно, вона з ними рахується.

– В одному інтерв’ю ви сказали, що крісло ДБР – це не вершина, а в президенти ви не підете. Я так розумію, що кар’єра в Генеральні прокуратурі далі не можлива, тому що цей орган дуже різко переформатується. То куди?

– Я би хотів піти на Тібет. Пожити півроку в умовах відсутності безлімітного зв’язку і подивитись на буддистські і даоські практики, потім з’їздити в Китай, а потім подумати, де ж сенс життя… Сидіти у парламенті у вигляді безмовного бійця натискання кнопки – це точно не моя історія. Про Генеральну прокуратуру так би не говорив. Я люблю свою роботу і вмію її робити, найголовніше – можу подивитись в очі будь кому, мені не соромно.

– Ви готові стати українським Піночетом, якщо так складуться зірки?

– Я послуговуюсь божими постулатами: не образь, не вкради тощо. Хотіти стати Піночетом – це повторити історію? Ну, це буде симулятор, стати тим, хто буде проповідувати, що є загроза – так. Я бачу свою функцію в основному – якщо всі сліпі, то я все одно маю носити свічку, а якщо всі глухі, то я повинен все одно дзвонити у дзвінок, може, серед всіх глухих один чи два притомних знайдуться.

Я вірю в молоде покоління, але їм не зараз не до того. Моісей 40 років водив, всі чекали мани, 28 ми відходили. Сподіваюсь, за 12 років, що залишилися, ми не втратимо державу, залишимося притомними і будемо мати сміливість і совість подивитися прийдешному за нами поколінню спокійно в очі.

 

Першопублікація:  www.obozrevatel.com

Автор – шеф-редактор OBOZREVATEL – Орест Сохар