– Пане Анатолію, які завдання вирішує Закон про деокупацію? Як змінює правове поле?
– Юридичною мовою з 24.02.2018 р. це Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Така остаточна назва законопроекту, який для зручності називали «Законом про деокупацію». З моменту його голосування в остаточній редакції «з голосу» нардепа Вінника та до оприлюднення цей Закон не бачив і не читав ніхто з тих, хто має його виконувати й жити! Це мало схоже на правову державу. Робити право неправовими методами – це беззаконня. Вся країна не може жити за законами «з голосу» так званих корифеїв законотворчої думки як то Вінник чи ще більш освічений Лозовий, який фактично вже похоронив правоохоронну систему держави та порівняно цілісну систему КПК України.
Закон про деокупацію створив нову, дещо гібридну, з огляду на імплементацію окремих положень інших законів, правову основу для вирішення не під час воєнного стану силами та засобами Збройних Сил Украї ни та інших збройних формувань (МВС, Національна поліція, СБУ та інші органи державної влади), завдань зі стримування ворожої агресії, а в майбутньому, у разі внесення відповідних змін – відновлення територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаного кордону.
Слід визнати, що Парламент у тексті Закону (а не як раніше, постанови) назвав вже 4 роки очевидні речі своїми іменами (Російську Федерацію – агресором; квазіоргани «ДНР» та «ЛНР» – окупаційною адміністрацією РФ). Окрім того, Закон закладає правову основу для подальшого збору державою інформації та доказів для притягнення РФ до відповідальності за принципами й нормами міжнародного права за гібридні форми фактичної війни. Необхідність прийняття цього закону з популістськими законодавцями давно перезріла, але краще пізно, ніж ніколи.
З іншого боку, згадується аксіома: «Пусті голови – це майстерні диявола». Особливо, якщо вони залучені до створення правового поля, яке вирішує питання війни, миру і життя потерпілих від геополітичних баталій людей!
На жаль, цей Закон дає відповіді лише на частину проблем, які породила гібридна агресія Російської Федерації. Певні та не другорядні положення цього Закону на практиці даватимуть безліч підстав для нерозуміння та несприйняття порядку їх застосування з боку населення Донецької та Луганської областей, особливо обсягу прав, повноважень та обов’язків залучених для стримування ворожої агресії осіб. Риторичним також залишається питання про те, хто наглядатиме за дотриманням законодавства цими Об’єднаними збройними силами, які отримали не зовсім конституційні повноваження на невизначеній наразі території? Так само досить розмитими та навряд чи простими для сприйняття населенням окупованих територій вбачаються майбутні повноваження іноземного миротворчого контингенту з мандатом ООН.
Тому змушений констатувати, що практичне застосування цього Закону стовідсотково створить нове мінне поле правових проблем!
Саме через це ми неодноразово звертали увагу всіх причетних на ці проблеми та пропонували, щоб саме Законом було закріплено право військової прокуратури здійснювати у повному обсязі нагляд за додержанням та застосуванням законів у військових формуваннях (хоча б тимчасово на період як АТО, так і дії Закону про деокупацію). Однак, на жаль, політики нас не почули.
– Як Ви вважаєте, чи матиме Закон юридичні наслідки для людей, які мешкають у прилеглих до окупованих та на окупованих територіях?
– Тут ще більша юридична дилема. На перший погляд, здається, що Закон дає надію та юридичні наслідки для громадян, які проживають на окупованих та прилеглих до них територіях. Ст. 5 Закону говорить, що органи державної влади та їх посадові особи для забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях вживають заходів для захисту прав і свобод цивільного населення. Однак наразі забезпечити цю норму на практиці можливо, а Конституцію України для населення квазі ОДЛО щодо прав та їх гарантій ніхто не скасовував, тому додатково констатувати очевидні речі у Законі про деокупацію щонайменше виглядає дивним.
Водночас ст. 6 дає такий перелік: захист основоположних політичних та громадянських прав і свобод людини; вжиття заходів для звільнення Російською Федерацією, окупаційною адміністрацією Російської Федерації всіх незаконно затриманих, утримуваних громадян України; сприяння забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав; надання правової та гуманітарної допомоги, у тому числі із залученням міжнародної допомоги; забезпечення доступу до навчальних закладів та засобів масової інформації України.
Натомість Закон констатує, що Україна не несе відповідальність за незаконні дії Російської Федерації чи її окупаційної адміністрації; саме Російська Федерація як держава-окупант несе відповідальність за порушення прав цивільного населення; за фізичними та юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
Закон фіксує той факт, що діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації, яка суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи.
Тим самим визначено відповідальність Російської Федерації за всі порушення прав і свобод людини та громадянина, створено юридичні підстави для повернення у майбутньому фізичним та юридичним особам майна, що було незаконно у них відібрано. На думку законодавця, саме ці положення в майбутньому будуть основою для захисту громадянами своїх прав у національних та міжнародних судах.
Однак мушу зазначити, що не можна змусити людей любити та молитися так і тим Богам, як комусь хочеться. Я так кажу з огляду на феєричний (часто «з голосу») досвід державотворення та законотворення значної кількості обранців під куполом ВР.
Через декларативний характер Закону лише час та життя покаже, наскільки ефективною буде діяльність органів державної влади з реалізації його положень, насамперед, щодо захисту прав і свобод людини.
