"Матіос Анатолій Васильович"

На війні закон має бути в погонах

Чому назріла реформа військової юстиції.

Наполегливо переконую суспільство й законотворців у потребі створити (за аналогом НАБУ) Державне бюро військової юстиції (ДБВЮ). 

У воюючій Україні за військовою прокуратурою має бути закріплене право у повному обсязі здійснювати нагляд за долдержанням та застосуванням законів у всіх військових формуваннях. Це право слід закріпити бодай тимчасово, на період здійснення Операції об’єднаних сил та дії Закону “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”.

Питання розслідування військових злочинів фактично перейшло до сфери повноважень практично неіснуючого Державного бюро розслідувань іще 20 листопада 2017 року. Але корпус слідчих зі статусом державного службовця вже шостий місяць поспіль через конкурси лише намагаються укомплектувати, і навряд чи вони зможуть у найближчій перспективі виконувати покладену на них функцію розслідування воєнних злочинів.

Політична вимога врешті змусила законотворців назвати біле білим, а чорне — чорним: на Росію, офіційно визнану країною-агресором і окупантом, покладено всю юридичну та матеріальну відповідальність за те, що відбувається на окупованій частині Донбасу. Цей крок уперед не применшує необхідності вирішити ще одне болюче питання: хто відповідатиме за законність дій учасників миротворчої місії ООН, можливість введення якої обговорюється на найвищому рівні? Якими принципами керуватиметься? Адже, відповідно до міжнародних норм, військовослужбовці контингенту діятимуть за екстериторіальним принципом законодавства своїх країн, незважаючи на закони приймаючої сторони.

Як показує досвід багатьох країн, не завжди військові Миротворчого контингенту (МК) можуть знайти спільну мову з місцевим населенням. Такі конфлікти були, є і будуть, оскільки не можна виключати людського фактору несприйняття іноземця, який встановлюватиме (повертатиме) право на безправній території, зокрема на території так званих ОРДЛО. Для того щоб уникнути відповідних проблем, між цивільним населенням та військовими з МК потрібно створити нетрафаретний буфер, який сприятиме розслідуванню злочинів, вчинених військовослужбовцями, представниками населення та учасниками парамілітарних утворень.

Законодавча спроба зафіксувати статус неконтрольованих тимчасово окупованих територій, сам факт російської агресії на території України й водночас — відсутність прописаної норми Закону щодо своєчасного правового реагування, притягнення до відповідальності причетних до вчинення тяжких злочинів на території Луганської та Донецької областей після їх звільнення та повернення у правове поле України, перетворює Закон на біполярний гібрид. Він аж ніяк не висушить колодязя екстремізму, який от-от переповниться на тимчасово окупованих територіях, водночас підживлюючи паростки радикалізму по всій території України. Сегмент людей, радикально налаштованих до держави і влади, зростає з лавиноподібною швидкістю.

Кожен потребує захисту своїх прав, справедливого та об’єктивного нагляду за дотриманням законів держави. Суспільству, яке потерпає від потрясінь із використанням зброї (здобутої, незаконно вивезеної з АТО), потрібні спокій і надія.

Я не вперше наголошую на тому, що вже вибудувалася “альтернативна реальність” повносилого кластеру суспільства, справедливо незадоволеного байдужістю держави до його проблем. Ідеться про близько 400 тисяч осіб демобілізованих учасників бойових дій і майже 400 тисяч діючих військових під присягою. Людей, які захищали і захищають кожного з нас. Людей, котрим, як писав Бертольт Брехт, ще належить опанувати “найвеличніше з мистецтв — уміння жити на землі” після війни. Їхня позиція має бути почута і сприйнята керманичами держави, а не “винагороджена” нагаями байдужості і покарання.

Водночас не можна не звертати уваги на проблему, що вже набула загрозливих масштабів, — існування “комерційних”, “рейдерських”, фактично рекетирських “добробатів”, що відверто вдаються до силового переділу власності під гаслами справедливості.

Наразі ані цивільні слідчі, ані цивільні прокурори, ані судді не можуть дати об’єктивну оцінку діям військових та демобілізованих, які вчинили правопорушення. Не зможуть, зокрема, через ментальну несумісність цивільних та військових відмінностей суб’єктивної та об’єктивної сторін учинених правопорушень. Більш ніж чотири роки війни довели, що проблема несприйняття військовими та учасниками АТО саме цивільних правоохоронних органів і суду є очевидною.

 

Читати далі…→

Підсумки тижня. Авторська програма Валерія Калниша. 11 травня 2018 року

 

Валерій Калниш: Гость у нас в студии – заместитель генерального прокурора, главный военный прокурор, генерал-полковник юстиции Анатолий Матиос. Добрый день.

Анатолій Матіос: Доброго дня.

Валерій Калниш: Начнем вот с чего: вы отмечали 8, 9 мая? Или 8, или 9?

Анатолій Матіос: Якщо у класичному розумінні святкування травневих днів через чарку, шматок огірка, чорний хліб і сало, то ні. А якщо про роботу, то з огляду на те, що у нас коїться на сході України, як би воно не називалося, це була робота з отриманням відповідних зведень, їх аналізу і розумінням того, що потрібно робити чи що вкрай необхідно зробити і чи є у нас для цього можливості і спроможності.

Валерій Калниш: Как бы оно не называлось, напомню, что у нас произошла смена режима антитеррористической операции на операцию объединенных сил. В чем была необходимость и самое главное, каковы последствия? Или это было просто переименование?

Анатолій Матіос: У вас нове радіо, контраверсійні запитання, ви хочете політичних відповідей, доцільності прийняття тих чи інших законів. Я точно не є політиком, але скажу так: юридичною мовою 24 лютого поточного року був прийнятий Закон України “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”, в народі його називають закон про деокупацію чи реінтеграцію. Я належу до категорії представників держави, який повинен як і всі громадяни України виконувати прийняті закони, а не моделювати як політик з перегріву, чи з голосу, чи з іншої фактурної необхідності прийняття правильних, неправильних, абсурдних чи не зовсім абсурдних законів. Так от закон про деокупацію чи реінтеграцію створив нову, дещо гібридну з огляду на імплементацію окремих положень інших законів, правову основу для вирішення не під час воєнного стану завдань силами та засобами збройних сил України та інших збройних формувань: МВС, Нацполіції, СБУ та інших органів державної влади. І саме це завдання – стримування ворожої агресії, а в майбутньому, якщо внесуть зміни, напевне, можливості зміни і звільнення територіальних…

Валерій Калниш: Для вас что-то поменялось после того как АТО перестала быть АТО и стала операцией объединенных сил?

Анатолій Матіос: Операції об’єднаних сил відбулося всього-на-всього зараз десять днів, Міністр оборони поїхав проінспектувати перші події і перші результати діяльності перетрансформування. Юридичних колізій багато, оскільки одразу йде трансформація підпорядкування. Якщо раніше антитерористичною операцією керував перший заступник голови Служби безпеки України, голова антитерористичного центру, то тепер це командувач об’єднаних сил із відповідною зміною логістики підпорядкування. Це дуже складно, я би не хотів зараз удаватися…

Валерій Калниш: Хорошо, давайте мы отойдем в сторону от этого вопроса. Давайте немного пофилософствуем. Относительно недавно Министр внутренних дел Арсен Аваков представил в двух интервью свой план по деоккупации Донбасса и Крыма. Например, по мнению Авакова, реинтегрировать сразу всю территорию подконтрольного Донбасса не удастся, поэтому неплохо было бы начать с двух территорий, например, Горловки. У вас есть свое представление, насколько это реализуемый план? Если не обсуждать персону Авакова. Ваше видение по деоккупации, реинтеграции Донбасса и Крыма.

Анатолій Матіос: Будь-яка війна чи будь-який збройний конфлікт в тій чи іншій мірі це історичні реалії, спонукається внаслідок діяльності політиків, не населення, не народу. Зміна політичних пріоритетів, геополітичних формацій, устрою або світоглядно-державницьких підходів до розвитку держави чи країни, вони і призводять до протистояння тих чи інших соціальних груп чи бачення тих чи інших людей шляху розвитку держави. Повертаючись до вашого запитання, у кожного українця є своє бачення. І ці бачення за великим рахунком різноманітні, але по суті поділяються на три речі, як на мій погляд:

  1. агресивний військовий шлях;
  2. сповідування принципів мінського процесу;
  3. шлях повернення в минуле, до якого дороги немає.

Тому говорити про моє бачення було би, напевно, не зовсім раціонально, оскільки я контролер держави у вигляді військового прокурора, який повинен дивитися за законністю дій військових при виконанні тих чи інших норм закону, які повинні звільнити або забезпечити територіальну недоторканність і цілісність як кордону на сході України, так і дотримання конституційних прав і свобод громадян. Хто би що не говорив, але 5-6 мільйонів населення, яке перебуває на території, окупованій квазі-“ЛНР” та “ДНР” – це українці, на яких розповсюджується дія української Конституції. І навіть при неможливості зовнішнього чи внутрішнього контролю лінії державного кордону, який зараз поєднує “ДНР” і “ЛНР” з Росією, точніше має відкриті ворота, він викликає багато запитань. Несприйняття світоглядних речей людьми, які живуть чи застигли в минулому пострадянських стереотипів і бажання іншої частини України рухатися до якихось кращих пріоритетів європейського благополуччя – це є конфлікт.

Але у нас конфлікт не світоглядно-громадянський, у нас конфлікт північного сусіда, який має геополітичні плани і, на жаль, на моє глибоке переконання, я це говорю і як громадянин в першу чергу, і вже потім як військовий прокурор, ми, на жаль, український народ, українська земля і територія нашої країни, ще поки що не держави, стали полігоном для випробування геополітичних вправ між двома гегемонами – це північний сусід і так звані наші партнери, які в силу різних причин спочатку не вірили в можливість анексії і окупації, а тепер роблять все для того, щоби дипломатичним невійськовим шляхом вирішити цю проблему або у вигляді замороження конфлікту, або інтеграції шляхом миротворчої місії, які глибоко ментально суперечать, самі засади населення, яке проживає на окупованих територіях; або підштовхування, заборона Україні пробувати звільнити свою територію військовим шляхом.

Читати далі…→

Інтерв’ю. “Юридична газета”. 05 березня 2018 року

– Пане Анатолію, які завдання вирішує Закон про деокупацію? Як змінює правове поле?

– Юридичною мовою з 24.02.2018 р. це Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Така остаточна назва законопроекту, який для зручності називали «Законом про деокупацію». З моменту його голосування в остаточній редакції «з голосу» нардепа Вінника та до оприлюднення цей Закон не бачив і не читав ніхто з тих, хто має його виконувати й жити! Це мало схоже на правову державу. Робити право неправовими методами – це беззаконня. Вся країна не може жити за законами «з голосу» так званих корифеїв законотворчої думки як то Вінник чи ще більш освічений Лозовий, який фактично вже похоронив правоохоронну систему держави та порівняно цілісну систему КПК України.

Закон про деокупацію створив нову, дещо гібридну, з огляду на імплементацію окремих положень інших законів, правову основу для вирішення не під час воєнного стану силами та засобами Збройних Сил Украї ни та інших збройних формувань (МВС, Національна поліція, СБУ та інші органи державної влади), завдань зі стримування ворожої агресії, а в майбутньому, у разі внесення відповідних змін – відновлення територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаного кордону.

Слід визнати, що Парламент у тексті Закону (а не як раніше, постанови) назвав вже 4 роки очевидні речі своїми іменами (Російську Федерацію – агресором; квазіоргани «ДНР» та «ЛНР» – окупаційною адміністрацією РФ). Окрім того, Закон закладає правову основу для подальшого збору державою інформації та доказів для притягнення РФ до відповідальності за принципами й нормами міжнародного права за гібридні форми фактичної війни. Необхідність прийняття цього закону з популістськими законодавцями давно перезріла, але краще пізно, ніж ніколи.

З іншого боку, згадується аксіома: «Пусті голови – це майстерні диявола». Особливо, якщо вони залучені до створення правового поля, яке вирішує питання війни, миру і життя потерпілих від геополітичних баталій людей!

На жаль, цей Закон дає відповіді лише на частину проблем, які породила гібридна агресія Російської Федерації. Певні та не другорядні положення цього Закону на практиці даватимуть безліч підстав для нерозуміння та несприйняття порядку їх застосування з боку населення Донецької та Луганської областей, особливо обсягу прав, повноважень та обов’язків залучених для стримування ворожої агресії осіб. Риторичним також залишається питання про те, хто наглядатиме за дотриманням законодавства цими Об’єднаними збройними силами, які отримали не зовсім конституційні повноваження на невизначеній наразі території? Так само досить розмитими та навряд чи простими для сприйняття населенням окупованих територій вбачаються майбутні повноваження іноземного миротворчого контингенту з мандатом ООН.

Тому змушений констатувати, що практичне застосування цього Закону стовідсотково створить нове мінне поле правових проблем!

Саме через це ми неодноразово звертали увагу всіх причетних на ці проблеми та пропонували, щоб саме Законом було закріплено право військової прокуратури здійснювати у повному обсязі нагляд за додержанням та застосуванням законів у військових формуваннях (хоча б тимчасово на період як АТО, так і дії Закону про деокупацію). Однак, на жаль, політики нас не почули.

– Як Ви вважаєте, чи матиме Закон юридичні наслідки для людей, які мешкають у прилеглих до окупованих та на окупованих територіях?

– Тут ще більша юридична дилема. На перший погляд, здається, що Закон дає надію та юридичні наслідки для громадян, які проживають на окупованих та прилеглих до них територіях. Ст. 5 Закону говорить, що органи державної влади та їх посадові особи для забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях вживають заходів для захисту прав і свобод цивільного населення. Однак наразі забезпечити цю норму на практиці можливо, а Конституцію України для населення квазі ОДЛО щодо прав та їх гарантій ніхто не скасовував, тому додатково констатувати очевидні речі у Законі про деокупацію щонайменше виглядає дивним.

Водночас ст. 6 дає такий перелік: захист основоположних політичних та громадянських прав і свобод людини; вжиття заходів для звільнення Російською Федерацією, окупаційною адміністрацією Російської Федерації всіх незаконно затриманих, утримуваних громадян України; сприяння забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав; надання правової та гуманітарної допомоги, у тому числі із залученням міжнародної допомоги; забезпечення доступу до навчальних закладів та засобів масової інформації України.

Натомість Закон констатує, що Україна не несе відповідальність за незаконні дії Російської Федерації чи її окупаційної адміністрації; саме Російська Федерація як держава-окупант несе відповідальність за порушення прав цивільного населення; за фізичними та юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Закон фіксує той факт, що діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації, яка суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи.

Тим самим визначено відповідальність Російської Федерації за всі порушення прав і свобод людини та громадянина, створено юридичні підстави для повернення у майбутньому фізичним та юридичним особам майна, що було незаконно у них відібрано. На думку законодавця, саме ці положення в майбутньому будуть основою для захисту громадянами своїх прав у національних та міжнародних судах.

Однак мушу зазначити, що не можна змусити людей любити та молитися так і тим Богам, як комусь хочеться. Я так кажу з огляду на феєричний (часто «з голосу») досвід державотворення та законотворення значної кількості обранців під куполом ВР.

Через декларативний характер Закону лише час та життя покаже, наскільки ефективною буде діяльність органів державної влади з реалізації його положень, насамперед, щодо захисту прав і свобод людини.

Читати далі…→

“Вечірній прайм”. Телеканал “112 Україна”. 20 лютого 2018 року.

– Доброго вечора, пане Анатолію. Майже чотири роки в Україні триває неоголошена війна з Росією. За всі ці роки скільки полонених з російськими паспортами затримала, взяла в полон українська армія?

Матіос: Я передбачав це питання, але сьогодні я хотів би почати з того, що сумно говорити про наслідки. А наслідки відбулися рівно чотири роки назад, коли починаючи з 18-21 лютого, ні за будь яких причин і нагальних потреб загинули люди, які світло вірили, що ми через ці чотири роки будемо в іншій країні. Ми дійсно в іншій країні – це країна, яка перебуває в війні.

– Вона краща чи гірша?

– Вона стала полігоном для випробування великих політичних вправ країн-гегемонів, до яких відносяться країни, які володіють ядерною зброєю. Україна, на жаль, не маючи ядерної зброї, повинна послуговуватися застарілою зброєю часів Радянського Союзу. І дуже важливо було отримати сигнал у вигляді тих самих Javelin. Що стосується громадян, то військовими спецслужбами було затримано за різних обставин 11 громадян РФ,  вони встановлені. Три кадрові військовослужбовці. Відносно всіх обвинувальні акти направлено до суду – це участь у терористичних організаціях, і постановлені вироки, які не скасовані. Тобто, вся лінійка українського законодавства пройдена, і це є документальні дані, які нам дають можливість звертатися, і ці документи передані вже через МЗС саме до міжнародних судових інституцій на підтвердження факту форми участі сусідньої країни в гібридній війні. Ми всі користуємося айфонами, але забуваємо ходити до бібліотеки. Ми всі живемо новинною стрічкою, не зовсім часто намагаючись вникнути в суть проблематики. Як можна захоплювати військовополонених, якщо не вести наступальних дій? А ми приречені їх не вести, оскільки ми реально розуміємо, що економічний потенціал наших країн не співрозмірний: Росії й України. На території Донецької і Луганської областей російськими військовими сформовано два армійські корпуси: це “перший армійський корпус народного ополчення ДНР” зі штабом у Донецьку і “другий армійський корпус народної міліції” зі штабом у Луганську. Утворені армійські корпуси укомплектовано за рахунок незаконних збройних формувань місцевого населення, частини прибулого з РФ чоловічого населення, яке з тим чи інших мотивів вирішило підтримати бойові дії на території суверенної держави, і за рахунок військових радників, військових офіцерів ЗС РФ, з прямим підпорядкуванням 12-му командуванню резерву Центру територіальних військ Південного військового округу ЗС РФ. Тобто, центр прийняття штабних, управлінських і інших рішень знаходиться на території суміжної держави. Це суха штабна і військова статистика, яка дає розуміння: проти нас воює відформатована, добре в “військторгу” екіпірована і забезпечена військова сила. Більше 35 тис. осіб, 5 бригад, 3 окремі полки, 3 окремі батальйони, 2 окремі роти, 5 батальйонів територіальної оборони. Понад 18 тис. осіб військових тільки в так званій “ДНР”. 320 танків, 600 бойових броньованих машин, 250 гармат, 130 реактивних систем залпового вогню. Це те, що з “військторгу” чогось появилося на території Донецької області. Це тільки Донецька область. Так само в мене є статистика і по іншим. Мені чи державі можуть закидати – чому так мало росіян? Ми не воюємо з Росією, ми стоїмо на мінському процесі, щоби метастази розбалансування і зруйнування нашої держави і посягання на її суверенітет не пішли далі. Військова потуга, військові потенціали надзвичайно різняться між Росією й Україною. Нам потрібно повернути контроль за кордоном. Після того, як за кордоном, який є між Росією й Україною, буде встановлений контроль, життя цих так званих квазіреспублік закінчиться протягом місяця – мої глибокі переконання і знання.

– На окупованих територіях Донбасу яка загальна кількість російських військових?

– Вона коливається в період тих чи інших етапів ескалації чи затихань, але сумарно до 40 тис. озброєних людей, які мають відповідний вишкіл за рахунок офіцерів РФ. Контингент безпосередньо росіян у різні періоди коливався від 3000 військових РФ до 16000, що підтверджують дані розслідування і дані розвідки. Коли були трагічні події під Іловайськом, максимальний контингент тоді військової прямої присутності на території України складав декілька тактично-батальйонних груп із загальною кількістю танків, бронетехніки, гармат і “Градів”, більше 16 тис. осіб. Це пряме було вторгнення.

– Від 3000 до 16000 тих, хто має російські паспорти, і всього лише 3 військовополонених, які мають російські паспорти?

– У нас немає військовополонених, і в нас немає активних наступальних дій. Всі ці люди або з якихось причин перетинали лінію розмежування і були встановлені як такі, що брали участь у збройних сутичках, або виконували функцію розвідувально-диверсійних груп і були захоплені при виконанні цих завдань.

Читати далі…→