"Matios"

На війні закон має бути в погонах

Чому назріла реформа військової юстиції.

Наполегливо переконую суспільство й законотворців у потребі створити (за аналогом НАБУ) Державне бюро військової юстиції (ДБВЮ). 

У воюючій Україні за військовою прокуратурою має бути закріплене право у повному обсязі здійснювати нагляд за долдержанням та застосуванням законів у всіх військових формуваннях. Це право слід закріпити бодай тимчасово, на період здійснення Операції об’єднаних сил та дії Закону “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”.

Питання розслідування військових злочинів фактично перейшло до сфери повноважень практично неіснуючого Державного бюро розслідувань іще 20 листопада 2017 року. Але корпус слідчих зі статусом державного службовця вже шостий місяць поспіль через конкурси лише намагаються укомплектувати, і навряд чи вони зможуть у найближчій перспективі виконувати покладену на них функцію розслідування воєнних злочинів.

Політична вимога врешті змусила законотворців назвати біле білим, а чорне — чорним: на Росію, офіційно визнану країною-агресором і окупантом, покладено всю юридичну та матеріальну відповідальність за те, що відбувається на окупованій частині Донбасу. Цей крок уперед не применшує необхідності вирішити ще одне болюче питання: хто відповідатиме за законність дій учасників миротворчої місії ООН, можливість введення якої обговорюється на найвищому рівні? Якими принципами керуватиметься? Адже, відповідно до міжнародних норм, військовослужбовці контингенту діятимуть за екстериторіальним принципом законодавства своїх країн, незважаючи на закони приймаючої сторони.

Як показує досвід багатьох країн, не завжди військові Миротворчого контингенту (МК) можуть знайти спільну мову з місцевим населенням. Такі конфлікти були, є і будуть, оскільки не можна виключати людського фактору несприйняття іноземця, який встановлюватиме (повертатиме) право на безправній території, зокрема на території так званих ОРДЛО. Для того щоб уникнути відповідних проблем, між цивільним населенням та військовими з МК потрібно створити нетрафаретний буфер, який сприятиме розслідуванню злочинів, вчинених військовослужбовцями, представниками населення та учасниками парамілітарних утворень.

Законодавча спроба зафіксувати статус неконтрольованих тимчасово окупованих територій, сам факт російської агресії на території України й водночас — відсутність прописаної норми Закону щодо своєчасного правового реагування, притягнення до відповідальності причетних до вчинення тяжких злочинів на території Луганської та Донецької областей після їх звільнення та повернення у правове поле України, перетворює Закон на біполярний гібрид. Він аж ніяк не висушить колодязя екстремізму, який от-от переповниться на тимчасово окупованих територіях, водночас підживлюючи паростки радикалізму по всій території України. Сегмент людей, радикально налаштованих до держави і влади, зростає з лавиноподібною швидкістю.

Кожен потребує захисту своїх прав, справедливого та об’єктивного нагляду за дотриманням законів держави. Суспільству, яке потерпає від потрясінь із використанням зброї (здобутої, незаконно вивезеної з АТО), потрібні спокій і надія.

Я не вперше наголошую на тому, що вже вибудувалася “альтернативна реальність” повносилого кластеру суспільства, справедливо незадоволеного байдужістю держави до його проблем. Ідеться про близько 400 тисяч осіб демобілізованих учасників бойових дій і майже 400 тисяч діючих військових під присягою. Людей, які захищали і захищають кожного з нас. Людей, котрим, як писав Бертольт Брехт, ще належить опанувати “найвеличніше з мистецтв — уміння жити на землі” після війни. Їхня позиція має бути почута і сприйнята керманичами держави, а не “винагороджена” нагаями байдужості і покарання.

Водночас не можна не звертати уваги на проблему, що вже набула загрозливих масштабів, — існування “комерційних”, “рейдерських”, фактично рекетирських “добробатів”, що відверто вдаються до силового переділу власності під гаслами справедливості.

Наразі ані цивільні слідчі, ані цивільні прокурори, ані судді не можуть дати об’єктивну оцінку діям військових та демобілізованих, які вчинили правопорушення. Не зможуть, зокрема, через ментальну несумісність цивільних та військових відмінностей суб’єктивної та об’єктивної сторін учинених правопорушень. Більш ніж чотири роки війни довели, що проблема несприйняття військовими та учасниками АТО саме цивільних правоохоронних органів і суду є очевидною.

 

Читати далі…→

Підсумки тижня. Авторська програма Валерія Калниша. 11 травня 2018 року

 

Валерій Калниш: Гость у нас в студии – заместитель генерального прокурора, главный военный прокурор, генерал-полковник юстиции Анатолий Матиос. Добрый день.

Анатолій Матіос: Доброго дня.

Валерій Калниш: Начнем вот с чего: вы отмечали 8, 9 мая? Или 8, или 9?

Анатолій Матіос: Якщо у класичному розумінні святкування травневих днів через чарку, шматок огірка, чорний хліб і сало, то ні. А якщо про роботу, то з огляду на те, що у нас коїться на сході України, як би воно не називалося, це була робота з отриманням відповідних зведень, їх аналізу і розумінням того, що потрібно робити чи що вкрай необхідно зробити і чи є у нас для цього можливості і спроможності.

Валерій Калниш: Как бы оно не называлось, напомню, что у нас произошла смена режима антитеррористической операции на операцию объединенных сил. В чем была необходимость и самое главное, каковы последствия? Или это было просто переименование?

Анатолій Матіос: У вас нове радіо, контраверсійні запитання, ви хочете політичних відповідей, доцільності прийняття тих чи інших законів. Я точно не є політиком, але скажу так: юридичною мовою 24 лютого поточного року був прийнятий Закон України “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”, в народі його називають закон про деокупацію чи реінтеграцію. Я належу до категорії представників держави, який повинен як і всі громадяни України виконувати прийняті закони, а не моделювати як політик з перегріву, чи з голосу, чи з іншої фактурної необхідності прийняття правильних, неправильних, абсурдних чи не зовсім абсурдних законів. Так от закон про деокупацію чи реінтеграцію створив нову, дещо гібридну з огляду на імплементацію окремих положень інших законів, правову основу для вирішення не під час воєнного стану завдань силами та засобами збройних сил України та інших збройних формувань: МВС, Нацполіції, СБУ та інших органів державної влади. І саме це завдання – стримування ворожої агресії, а в майбутньому, якщо внесуть зміни, напевне, можливості зміни і звільнення територіальних…

Валерій Калниш: Для вас что-то поменялось после того как АТО перестала быть АТО и стала операцией объединенных сил?

Анатолій Матіос: Операції об’єднаних сил відбулося всього-на-всього зараз десять днів, Міністр оборони поїхав проінспектувати перші події і перші результати діяльності перетрансформування. Юридичних колізій багато, оскільки одразу йде трансформація підпорядкування. Якщо раніше антитерористичною операцією керував перший заступник голови Служби безпеки України, голова антитерористичного центру, то тепер це командувач об’єднаних сил із відповідною зміною логістики підпорядкування. Це дуже складно, я би не хотів зараз удаватися…

Валерій Калниш: Хорошо, давайте мы отойдем в сторону от этого вопроса. Давайте немного пофилософствуем. Относительно недавно Министр внутренних дел Арсен Аваков представил в двух интервью свой план по деоккупации Донбасса и Крыма. Например, по мнению Авакова, реинтегрировать сразу всю территорию подконтрольного Донбасса не удастся, поэтому неплохо было бы начать с двух территорий, например, Горловки. У вас есть свое представление, насколько это реализуемый план? Если не обсуждать персону Авакова. Ваше видение по деоккупации, реинтеграции Донбасса и Крыма.

Анатолій Матіос: Будь-яка війна чи будь-який збройний конфлікт в тій чи іншій мірі це історичні реалії, спонукається внаслідок діяльності політиків, не населення, не народу. Зміна політичних пріоритетів, геополітичних формацій, устрою або світоглядно-державницьких підходів до розвитку держави чи країни, вони і призводять до протистояння тих чи інших соціальних груп чи бачення тих чи інших людей шляху розвитку держави. Повертаючись до вашого запитання, у кожного українця є своє бачення. І ці бачення за великим рахунком різноманітні, але по суті поділяються на три речі, як на мій погляд:

  1. агресивний військовий шлях;
  2. сповідування принципів мінського процесу;
  3. шлях повернення в минуле, до якого дороги немає.

Тому говорити про моє бачення було би, напевно, не зовсім раціонально, оскільки я контролер держави у вигляді військового прокурора, який повинен дивитися за законністю дій військових при виконанні тих чи інших норм закону, які повинні звільнити або забезпечити територіальну недоторканність і цілісність як кордону на сході України, так і дотримання конституційних прав і свобод громадян. Хто би що не говорив, але 5-6 мільйонів населення, яке перебуває на території, окупованій квазі-“ЛНР” та “ДНР” – це українці, на яких розповсюджується дія української Конституції. І навіть при неможливості зовнішнього чи внутрішнього контролю лінії державного кордону, який зараз поєднує “ДНР” і “ЛНР” з Росією, точніше має відкриті ворота, він викликає багато запитань. Несприйняття світоглядних речей людьми, які живуть чи застигли в минулому пострадянських стереотипів і бажання іншої частини України рухатися до якихось кращих пріоритетів європейського благополуччя – це є конфлікт.

Але у нас конфлікт не світоглядно-громадянський, у нас конфлікт північного сусіда, який має геополітичні плани і, на жаль, на моє глибоке переконання, я це говорю і як громадянин в першу чергу, і вже потім як військовий прокурор, ми, на жаль, український народ, українська земля і територія нашої країни, ще поки що не держави, стали полігоном для випробування геополітичних вправ між двома гегемонами – це північний сусід і так звані наші партнери, які в силу різних причин спочатку не вірили в можливість анексії і окупації, а тепер роблять все для того, щоби дипломатичним невійськовим шляхом вирішити цю проблему або у вигляді замороження конфлікту, або інтеграції шляхом миротворчої місії, які глибоко ментально суперечать, самі засади населення, яке проживає на окупованих територіях; або підштовхування, заборона Україні пробувати звільнити свою територію військовим шляхом.

Читати далі…→

Програма “Подія” з Миколою Вереснем. Телеканал “Прямий”. 09 травня 2018 року

– До підслідності Державного бюро розслідувань належатимуть військові злочини, які наразі розслідує військова прокуратура. Це відповідає дійсності?

Я шаную ноу-хау законотворчості, яку придумали і втілюють делеговані суспільством народні депутати. Дійсно, закон придумали, започаткували, обрали декілька керівників. ДБР не працює. Там написано, що військові злочини повинно розслідувати цивільне Державне бюро розслідувань. На практиці цього немає. Коли це трапиться – будемо виходити з тих реалій, які є.

Наразі я думаю, що зміни до законодавства в цій частині будуть прийняті однозначно. Оскільки нівелювати думку військових і армії для законодавця і, тим паче, для суспільства є досить нерозумним. В чому це полягає? Військовий ніколи не сприйме оцінку своїх дій з боку цивільної особи. Перше. Друге – для того щоб потрапити у місце розташування частин, з’єднань, на лінію розмежування чи буквально в окоп, цивільний не піде. Тому що він не має прав знаходитись там, він не буде застрахований, він не має повноважень, і так далі.

Хто буде виконувати функцію контролю за Збройними силами і за всіма, хто носить зброю – я думаю, життя внесе свої корективи і змінить не зовсім раціональний і фактично дуже неправильний підхід про віднесення категорій розслідування злочинів військових до компетенції цивільних людей. Це неправильно.

Про нестатутні відносини в Збройних силах України

В любому колективі завжди викристалізовується лідер, за яким ідуть, або той сильний, хто формує світогляд і атмосферу в колективі. Так само і в армії. Зараз майже дві третини всіх, хто служить в Збройних силах та інших військових формуваннях, – це люди, які служать за контрактом. Це не призовний вік 18-20, де кожен з юнців хоче стати старшим над собою подібними. Випадки нестатутних стосунків є. Тому що в армії служать ті самі люди з суспільства, з усіма проблемами, які вони приносять з цивільного життя. Але вони не мають того розповсюдженого і типового, як це було в радянські часи, явища. Оскільки зовсім інші завдання, зовсім інша динаміка, відкритість і контроль.

Все, щоб не було допущено таких випадків, і щоб не було такої атмосфери “старший”, “менший”, “дід” або “салага”, як це говорили в радянській армії, досить багато робиться для цього Міністерством оборони, зокрема міністром оборони Степаном Полтораком. Я компетентно заявляю, що він максимально намагається опікуватися морально-психологічним кліматом у військах і насамперед соціальною реабілітацією всіх, хто служить… Психологічний стан, навантаження на психіку надзвичайно великий. І міністр оборони надзвичайно цим опікується. Сьогодні ми бачили, як він, не дивлячись на всі свята, він відвідав поранених бійців в Харкові. Це надзвичайно є знаковим, що простий рядовий солдат чи офіцер молодшого звання бачить того, хто опікується за ті клопоти і проблеми, які виникають внаслідок служби.

Про психологічну реабілітацію військовослужбовців

Війна ще довго буде віддаватися болем і проблемами тих, хто приймав в ній участь. Тільки за цей рік з початку року – це дані Єдиного реєстру досудових розслідувань – покінчили життя самогубством 33 військових не тільки в Збройних силах, а й в інших військових формуваннях сумарно. Найбільша частина з них – в зоні АТО, тепер це Об’єднані сили.

Кожен, хто несе обов’язок і захищає батьківщину, – це щоденна рутинна і дуже важка ноша. І психологічної реабілітації потребує кожен другий. Але у нас є дилема. У нас виділено кошти на цей рік більше 100 мільйонів гривень, у нас розроблені програми, але немає кому проводити реабілітацію. На всю державу, ми порахували, є трошки більше 300 психологів у Збройних силах, які не встигають з цими військовими спілкуватися. Нечисленні волонтерські організації, які допомагають армії завдяки співпраці з міністром оборони, вони також не можуть закрити всю цю дилему.

Народні депутати, які вже третій тиждень поспіль відпочивають, мали би звернути увагу, що, не подбавши про армію, можна втратити все. Армія – це запорука стабільності і єдності нації, і держави як такої. Якщо в армії будуть проблеми, і кожен другий буде страждати психологічними та іншими розладами, і держава за це не буде дбати, навіть маючи гроші, буде дуже погано.

Читати далі…→

Інтерв’ю. “Юридична газета”. 05 березня 2018 року

– Пане Анатолію, які завдання вирішує Закон про деокупацію? Як змінює правове поле?

– Юридичною мовою з 24.02.2018 р. це Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Така остаточна назва законопроекту, який для зручності називали «Законом про деокупацію». З моменту його голосування в остаточній редакції «з голосу» нардепа Вінника та до оприлюднення цей Закон не бачив і не читав ніхто з тих, хто має його виконувати й жити! Це мало схоже на правову державу. Робити право неправовими методами – це беззаконня. Вся країна не може жити за законами «з голосу» так званих корифеїв законотворчої думки як то Вінник чи ще більш освічений Лозовий, який фактично вже похоронив правоохоронну систему держави та порівняно цілісну систему КПК України.

Закон про деокупацію створив нову, дещо гібридну, з огляду на імплементацію окремих положень інших законів, правову основу для вирішення не під час воєнного стану силами та засобами Збройних Сил Украї ни та інших збройних формувань (МВС, Національна поліція, СБУ та інші органи державної влади), завдань зі стримування ворожої агресії, а в майбутньому, у разі внесення відповідних змін – відновлення територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаного кордону.

Слід визнати, що Парламент у тексті Закону (а не як раніше, постанови) назвав вже 4 роки очевидні речі своїми іменами (Російську Федерацію – агресором; квазіоргани «ДНР» та «ЛНР» – окупаційною адміністрацією РФ). Окрім того, Закон закладає правову основу для подальшого збору державою інформації та доказів для притягнення РФ до відповідальності за принципами й нормами міжнародного права за гібридні форми фактичної війни. Необхідність прийняття цього закону з популістськими законодавцями давно перезріла, але краще пізно, ніж ніколи.

З іншого боку, згадується аксіома: «Пусті голови – це майстерні диявола». Особливо, якщо вони залучені до створення правового поля, яке вирішує питання війни, миру і життя потерпілих від геополітичних баталій людей!

На жаль, цей Закон дає відповіді лише на частину проблем, які породила гібридна агресія Російської Федерації. Певні та не другорядні положення цього Закону на практиці даватимуть безліч підстав для нерозуміння та несприйняття порядку їх застосування з боку населення Донецької та Луганської областей, особливо обсягу прав, повноважень та обов’язків залучених для стримування ворожої агресії осіб. Риторичним також залишається питання про те, хто наглядатиме за дотриманням законодавства цими Об’єднаними збройними силами, які отримали не зовсім конституційні повноваження на невизначеній наразі території? Так само досить розмитими та навряд чи простими для сприйняття населенням окупованих територій вбачаються майбутні повноваження іноземного миротворчого контингенту з мандатом ООН.

Тому змушений констатувати, що практичне застосування цього Закону стовідсотково створить нове мінне поле правових проблем!

Саме через це ми неодноразово звертали увагу всіх причетних на ці проблеми та пропонували, щоб саме Законом було закріплено право військової прокуратури здійснювати у повному обсязі нагляд за додержанням та застосуванням законів у військових формуваннях (хоча б тимчасово на період як АТО, так і дії Закону про деокупацію). Однак, на жаль, політики нас не почули.

– Як Ви вважаєте, чи матиме Закон юридичні наслідки для людей, які мешкають у прилеглих до окупованих та на окупованих територіях?

– Тут ще більша юридична дилема. На перший погляд, здається, що Закон дає надію та юридичні наслідки для громадян, які проживають на окупованих та прилеглих до них територіях. Ст. 5 Закону говорить, що органи державної влади та їх посадові особи для забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях вживають заходів для захисту прав і свобод цивільного населення. Однак наразі забезпечити цю норму на практиці можливо, а Конституцію України для населення квазі ОДЛО щодо прав та їх гарантій ніхто не скасовував, тому додатково констатувати очевидні речі у Законі про деокупацію щонайменше виглядає дивним.

Водночас ст. 6 дає такий перелік: захист основоположних політичних та громадянських прав і свобод людини; вжиття заходів для звільнення Російською Федерацією, окупаційною адміністрацією Російської Федерації всіх незаконно затриманих, утримуваних громадян України; сприяння забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав; надання правової та гуманітарної допомоги, у тому числі із залученням міжнародної допомоги; забезпечення доступу до навчальних закладів та засобів масової інформації України.

Натомість Закон констатує, що Україна не несе відповідальність за незаконні дії Російської Федерації чи її окупаційної адміністрації; саме Російська Федерація як держава-окупант несе відповідальність за порушення прав цивільного населення; за фізичними та юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Закон фіксує той факт, що діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації, яка суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи.

Тим самим визначено відповідальність Російської Федерації за всі порушення прав і свобод людини та громадянина, створено юридичні підстави для повернення у майбутньому фізичним та юридичним особам майна, що було незаконно у них відібрано. На думку законодавця, саме ці положення в майбутньому будуть основою для захисту громадянами своїх прав у національних та міжнародних судах.

Однак мушу зазначити, що не можна змусити людей любити та молитися так і тим Богам, як комусь хочеться. Я так кажу з огляду на феєричний (часто «з голосу») досвід державотворення та законотворення значної кількості обранців під куполом ВР.

Через декларативний характер Закону лише час та життя покаже, наскільки ефективною буде діяльність органів державної влади з реалізації його положень, насамперед, щодо захисту прав і свобод людини.

Читати далі…→