"прокурор"

Серія семінарів-тренінгів для військовослужбовців та військових психологів. 16-18 жовтня 2018 року.

16-18 жовтня 2018 р. у м. Краматорськ Донецької області пройшла серія семінарів-тренінгів для військовослужбовців та військових психологів. Їх навчатимуть виявляти на ранній стадії ознаки гострої реакції на стрес, ПТСР, депресії та станів, які можуть призвести до самогубства чи вбивства.

Нині на тисячу армійців – є лише один такий фахівець. Розпочали із семінару. Його провели у Краматорську. Там близько сотні фахівців вчитимуться виявляти та запобігати наслідкам психологічних розладів у військових.

Тренінги проводяться за ініціативи Заступника Генерального прокурора України – Головного військового прокурора України Анатолія Матіоса та за підтримки Командуючого ООС генерал-лейтенанта Сергія Наєва науковими співробітниками Державної установи «Науково-дослідний інститут психіатрії МОЗ України» під керівництвом Директора інституту д-ра мед .н. с.н.с. Ірини Пінчук.

Відкриття заходу. Зліва направо: Командуючий ООС генерал-лейтенант С. Наєв, Заступник Генерального прокурора України – Головний військовий прокурор України Анатолій Матіос, Голова Донецької облдержадміністрації О. Куць

Читати далі…→

“У БАШТІ з Орестом Сохаром”. 17 вересня 2018 року.

“- Які три речі дратують вас найбільше? 

– Тупість – раз, тупість – два, загугленість, але не начитаність.”

Про Піночета та диктатуру

– Анатолію Васильовичу, ви прихильник диктатури?

– Я прихильник порядку, коли є правила за якими живуть всі, без винятків. Коли у нас з’являються винятки, зникають правила, наступає махновщина: “І хай Грицько, усі гукнули, за отамана буде”, – по-моєму, Володимир Сосюра.

– У нас є одна цитата з цього приводу. Чому Августо Піночет?

– Августо Піночет – це військовий, який за безладу комуністичного процвітання в лапках, недемократичними засобами спонукав політичні еліти відвідати стадіон, як би це цинічно не звучало. Когось розстріляв і почав військовою рукою вести Чилі до того, чим вона стала, не дивлячись на те, що поруч була Америка.

Я не досить добре знаю внутрішню кухню Чилі, але в будь-якій державі є радикальна складова. В Україні є радикальна частина людей, які знають, що довге базікання – коли рік, два, три чотири немає результату – призводить до незадоволення. І те, що ми сьогодні спостерігаємо в Україні, це тотальна зневага до всіх без виключення органів влади, яких обзивають корупціонерами, хабарниками і тому подібне. Зазвичай ніхто не бачить поламаний ліфт у під’їзді, викинутий недопалок поза урну, тому Україна має рівно те, на що заслуговує.

– Ви говорите про диктатуру Піночета? Чому не де Голля, наприклад, який добився для Франції значно кращих результатів без концтаборів, чому не Лі Куан Ю, який теж не прославився такими тоталітарними інструментами примусу? Є ж хороші аналоги.

– Я не знаю, хто нас буде дивитися, яка аудиторія вашої творчої задумки. Я думаю, що 40-50% почули про Лі Куан Ю, коли його процитував Петро Олексійович Порошенко на початку каденції, а про де Голля – напевно залізуть в Google, щоб подивитись. Де Голль вийшов з війни як переможець тієї армії, яка зайшла з союзниками і звільнила Францію. Після того Франція вела боротьбу з колабораціоністами, які служили окупаційній владі. Ми це будемо мати чи вже маємо на Сході України.

Лі Куан Ю 40 років виборював парламентську фракцію для того, щоб прийти і міцною недемократичною рукою, правда, без розстрілів, побудувати чудо Сінгапуру. Не діє жоден кейс, який є в світі, на наш народ – ми завжди були етносом, який був самоідентифікований. Але ми ніколи не мали держави. Чому? Моя хата з краю, хутірець, за хутірцем, за парканчиком – нехай свиня втопиться у лайні, але то мене не стосується. Щоб було краще, ніж у сусіда, а у сусіда було не краще, ніж у мене. І найголовніше – віра в Месію, коли Майдан без 40 років пустелею приведе тебе завтра в рай – так не буває.

– А як би це Піночет міг змінити?

– Ви знаєте, я не Ванга, не викликаю духів. Знаю одне: коли відсутні правила… Є ті, хто має в житті одну професію, це ті, хто зараз воюють за Україну. У них яка професія, пане Оресте? Одна – вбивати. У них там все чорно-біле – або живий, або мертвий. Вони приїжджають у кольоровий Київ. Щось не сподобалось, слово за слово. Без належної поваги йому щось скажуть – воїн дістає автомат, пістолет, ніж і займається правосуддям замість держави. Народ, який навчений тільки вбивати, у якого сприйняття світу переважно чорно-біле, підміняє собою державу. Оце і є середовище для Піночета.

– Якби ви були б усесильним і незалежним, скількох кандидатів у президенти посадили б сьогодні?

– Садити у нас має право тільки суд, який реформується, правда, якось по-дивному, замість фундаменту реформували дах: Верховний суд, потім апеляцію, а потім аж місцеві.

“Я гублюсь від кількості кандидатів,

більшість із них треба перевірити на психічне здоров’я,

тому що хотіти бути і могти – це дві великі різниці”

А садити я не буду, я роблю роботу, яку вмію. Ми живемо в час абсурду, в час фантасмагорії, і найголовніше в цьому лайні, вибачте, – не втрати себе як людину.

Про освіту та армію

– Як на ваше становлення вплинула мама?

– Генетично, морально, інтелектуально вплинули мама і батько, тому що вони нас народили: мене, брата і сестру. Друге – давали букварики і примушували читати, вчили – будь людиною.

– А чому ваша перша освіта – музична? Ви так хотіли з села втекти, чи це було випадково, чи модно було бути музикантом?

– Я не хотів вчитись до 10 класу в сільській школі. Іти в професійне училище, щоб стати столяром або слюсарем, можна було, я вмів все робити, адже виріс у селі. Але так ганебно обзивалі тих, хто на той момент вчився в ПТУ… Їх називали плоскогубцями. Якось воно було не комфортно.

Читати далі…→

Підсумки тижня. Радіо НВ. Авторська програма Валерія Калниша. 17 серпня 2018 року

… Було проведено обшук, за результатами якого було знайдено майже 30 пляшок елітного віскі, більше 40 телефонів, нерозірвані банки та спеціальні пристосування з вибуховою речовиною, канати, троси, на кінці яких були закріплені гаки (що досить дивно), а також бухгалтерія та записи у вигляді планування, організації та управління масовими безчинствами не тільки в зоні знаходження засуджених торнадовців, але і за межами приміщення, тобто в Києві, а також на території України, де розписана роль кожного, а також в інтересах яких політичних сил це буде здійснюватися і у який період часу…

…Крім цього, бухгалтерський журнал витрат цих засуджених здивував цинізмом: прогулянка по коридору, виклик для втамування нікчемних і нелюдських плотських утіх, і все це було оцифровано і написано, кому було передано…

 

“Вечірній прайм”. Телеканал “112 Україна”. 15 серпня 2018 року

…На підставі звернення керівників правоохоронних органів, Нацполіціі, ГПУ, СБУ направлені звернення голові РНБО, президенту Петру Порошенку про необхідність скликання РНБО найближчим часом для вирішення проблемних питань і відпрацювання алгоритмів усунення та запобігання подальших подібних і інших речей, які кояться в системі відбування покарання…

…На мій превеликий сором, як одного з представників ГПУ, це свавілля стало можливим внаслідок абсурдного невиконання своїх службових обов’язків прокурором, який відповідає за дотримання законності в місцях відбування покарання. Оцінку, як юридичну, так і адміністративну, в тому числі кримінальну йому також буде дано, оскільки за тими повідомленнями оперативних підрозділів новопризначених керівників, які переведені до Києва, які почали цю дуже важку боротьбу з жорстокими порушеннями режиму цей горе-прокурор примудрився розпивати спиртні напої зі “смотрящим” по Лук’янівському СІЗО прямо у нього в камері…

…Непокаране зло подвоюється…

 

БЕЗ ТЕСТІВ

Михайло Френкель, власний кореспондент журналу «ІсраГео» в Києві. 

Чи можна головного військового прокурора України Анатолія Матіоса називати юдофобом?

Людина припускає, але Бог діє на свій розсуд.

Я нещодавно побачив в інтернеті цитату з інтерв’ю головного військового прокурора України Анатолія Матіоса і тут же вирішив написати різку критичну репліку, яких з-під мого пера вийшло вже чимало. Сказане прокурором мені рішуче не сподобалося. Цитую:

«На кожній війні є свій Парвус, який привозив Леніну гроші на революцію, яка залила слов’ян потоками крові на десятки років. Той теж був єврейського походження. У цьому випадку (мова йшла про справу Германа – М. Ф.) з Україною хочуть зробити те ж саме …»

Тут буквально все звучить недобре – і педалювання єврейського походження «героя», і порівняння революціонера та великого теоретика марксизму, котрий дивом уцілів в дитинстві у двох погромах і тому мав свої претензії до російського самодержавства, з дрібним агентом. Словом, я вже було взявся за перо.

Але вироблена роками звичка спочатку ретельно «виміряти», а вже потім «відрізати», спонукала мене повністю ознайомитися з інтерв’ю. Прочитав. І з подивом виявив, що основні думки, висловлені в ньому Матіосом, вельми перегукуються з тим, що я сам нещодавно написав у статті «І нехай заверещать жиди»?». Прокурор говорив, що сьогодні в Україні велика небезпека того, що може пролитися кров і відбутися силове захоплення влади. Ключовою в інтерв’ю виявилася не фраза про євреїв, а слова про те, що «Августо Піночет уже стукає у наші двері». І ось ця обставина змусила мене змінити своє початкове рішення. Я подзвонив Матіосу і домовився про зустріч …

Коли я увійшов до його службового кабінету, мене очікував сюрприз. На стінах я побачив три портрети відомих людей з цитатами з їхніх творів. З портретів на мене дивилися Василь Стус, Григорій Сковорода і … вгадайте з трьох разів. Гаразд, скажу. І Симон Візенталь. А на робочому столі прокурора, окрім усього іншого, стояли кілька фігурок клейзмерів, роботи знаменитого Франка Майслера.

Не приховавши легкого подиву, я пожартував, що і портрет, і скульптури, очевидно, були доставлені в кабінет спеціально до мого приходу. На що Матіос серйозно відповів, що портрет Візенталя (до слова, дуже красиво зроблений) йому подарував на день народження найближчий співробітник, який має відношення до єврейського народу, а роботи Майслера він купив у відомому магазині в Яффо, оскільки не раз бував в Ізраїлі.

Після цього мені тільки і залишалося, що розповісти співрозмовнику, як в середині дев’яностих років на журналістській конференції в Єрусалимі мені пощастило слухати виступ Візенталя. Але тут же, подумавши про велику кількість людей, які очікують в прокурорській приймальні, я задав Анатолію Васильовичу своє перше запитання.

– Коли три роки тому Верховна Рада прийняла всім відомий закон, там мова йшла не тільки про декомунізацію, а й про боротьбу з неонацизмом. Однак, завзято кинувшись в декомунізацію, пан В’ятрович та його інститут зовсім забули про неонацизм. А він останнім часом в Україні явно підняв голову. Так, мало хто в нашій країні шкодує про знесення монументів комуністичним вождям. Але необхідно не тільки боротися з бовдурами, а й протистояти головним носіям чужих демократичній Україні ідеологій.

А поки ми бачимо, що приклад Інституту національної пам’яті виявився заразливий. Наприклад, 9 травня браві поліцейські схопили за руки, за ноги жінку в роках і з розмаху кинули в свою машину. Так, вона одягла «колорадську стрічку», але ж можна було з літньою людиною обійтися якось ввічливіше. І в той же час уже не раз ми спостерігали, як начепивши на себе майки зі свастикою і розмахуючи рукою в нацистському вітанні, футбольні фанати скандують «Зіг Хайль! Зіг Хайль!». А стюарди, покликані стежити за порядком на стадіоні, боязко просять їх заспокоїтися. Ось як це розуміти?

– Так, сьогодні в Україні існують дуже небезпечні тенденції. Чим вони викликані? Однозначно тим, що відбувається в країні останні чотири роки. А що відбувається? Війна в гібридній формі, що тягне за собою розкриття і самого героїчного, і самого низького, що є в людині. Є героїзм, самовідданість, захист своєї держави. Це нормально для будь-якого поважаючого себе народу. Яскравий приклад тому – вся історія сучасного Ізраїлю з 1948 року. Перманентна гібридна війна, вороже оточення цієї святої землі і держави – і відчайдушна боротьба народу за своє існування.

А що відбувається в Україні? Хтось – герої, інші дозволяють собі жахливі речі. Йде суцільна ломка державних інституцій під назвою «реформи». Але ламати –не будувати. У нас реформи починають робити з «даху» замість прийнятного і нормального за логікою правила, що спочатку потрібно фундамент закласти, потім стіни, а потім вже дах. Потурання проявам радикалізму в тій чи іншій формі щодо будь-якої особи або етносу – неприпустимо. Держава повинна з цим боротися.

Для цього необхідно демонструвати всі інструменти влади, які повинні превентивно, законодавчо і практично бути використані для боротьби з будь-якими націоналістичними, в гіршому розумінні цього слова, фобіями по відношенню до будь-яких народностей і груп населення. Ось це нам потрібно робити.

Я можу зараз багато що стверджувати, але все це буде звучати як гасла. І щоб я зараз не говорив, я не можу відповідати за всю державу. Але, виходячи з того, що я в силу свого положення і посади є представником держави в тій сфері правоохоронної діяльності, яка відповідає саме за підтримку законів у військових формуваннях, я дуже глибоко обізнаний у тих серйозних проблемах, які у нас є. Але, повірте мені, їх часто не видно не те що суспільству, а й тим, хто відповідає за прийняття серйозних політичних рішень.

Про кого я говорю? Про політиків. У нас політика стала примітивною – вона популістська. Один прагне сподобатися тій чи іншій частині населення, інший біжить за піаром для того, щоб бути переобраним, третій жадає грантів чи західних, чи то від нашого східного сусіда. І ніхто не дивиться на загрози демократії в Україні, та й на загрози самому існуванню країни.

Коли наш політбомонд (я його політикумом назвати не можу) вершить всі ці договорняки, цей вічний популізм, бажання на чому завгодно попіаритися – це, м’яко кажучи, критично набридло. А про проблеми замовчується. Але ось, як би раптом, за один місяць тричі громлять, б’ють і врешті-решт починають вбивати етнос, в даному випадку – ромів. І зверніть увагу – половина суспільства мовчазно «за», ще частина, яка працює за гранти, категорично проти – але лише в соцмережах, не більше. І при цьому, ніякої реакції політиків. Ніякої! Факт переслідування однієї з етнічних груп населення не став питанням, терміново піднятим у Верховній Раді. Як же так?

Читати далі…→

Урочистості з нагоди святкування Дня судового експерта та 105-ї річниці створення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (КНДІСЕ)

В «Українському домі» у Києві відбулися урочистості з нагоди святкування Дня судового експерта та 105-ї річниці створення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (КНДІСЕ).

Читати далі…→