Новини

Про СЕНСИ і СМИСЛИ

Так. Я маю досвід. Подекуди, на погляд тих, чи інших непоінформованих, – заздрісно успішний:

  • «совіцьке» село, на страху пронизане комуністичною пропагандою;
  • у 14-річному віці від батьків вчитись життя в обласному центрі;
  • 2 роки армії на зламі СРСР; -напівголодні 90-ті;
  • дико динамічний (аж до розриву країни) початок 2000-них, коли у прокуратуру надовго рекрутували “піскунівських”, що на практиці не цуралися і привнесли у ПРАВО слово “хабар”;
  • «демократичні» аж до державного хаосу взаємопоборення 2005-2009;
  • чотири роки державного (винятково українського) культурного занепаду і тотального “кримінального шансону” недобутої каденції “легітимного” Януковича;
  • СЕНС і СМИСЛ сплаченої кров’ю ГІДНОСТІ початку 2014… – а далі кров: ВЕЛИКА людська українська КРОВ 2014-2018 за законами МИРНОГО ЧАСУ(!!!);
  • війна, що стала ВІЙНОЮ без назви і без дати навіть приблизного її закінчення.

Як жити з цим притомній більшості тих, хто думає і відчуває так, як я?! Почасти мій досвід життя – це болючі синці і частково загоєні травми трОщення. Але вже суцільна для всіх ТРОЩА навіть найпростіших людських СЕНСІВ і СМИСЛІВ триває. І це не просто КРАХ окремо взятого життя, а моє щире і болісне НЕрозуміння подальшого руху ДЕРЖАВИ і КРАЇНИ, де я народженим, як умію, живу та люблю.

Після таких разючо різних 80х-90х-кінця і початку 2000х – на обрії уже видніються мої життєві 50. Запитую себе – а що у перспективі? Пошматована країна, що навіть із зовні нав’язаними кейсами ніяк не знайде спромоги на свою тверду Державу? Хаос під назвою реформ, що у мирних ніби містах вистрілами та вибухами щодня шматує страхом чи не кожне людське життя? Що далі? А далі – моє та нашої Держави примарне майбутнє у примітиві броунівського руху набридлих аж до оскомини політиків, що не у змозі продукувати розумні СЕНСИ і СМИСЛИ життя, скільки би вони не вживали слова “новий” і «реформи».

Перефразую вічне – “Знання примножують смутки, глибокі знання- їх глибину”. Соціальні ліфти ( як у будинках під обслуговуванням ЖРЕПівськими швондєрами) – недієздатні та реально засрані: нещирістю, злістю, скепсисом та зневагою до абсолютно всіх державних інституцій. То де мені – мало не до блювотиння обізнаному у теперішніх реаліях України, а на думку інших – заздрісно успішному-, посеред оцього всього шукати нові СЕНСИ і СМИСЛИ? Може, ВИ знаєте? Я знаю…. Але чи це комусь потрібно?! Нерідко жорстока і жорстка правда, озвучувана мною, доводить до люті і тих, хто РОЗУМІЄ, і тих, хто живе за принципом «аби не гірше». І ось я питаю: ми, ми всі, сущі саме в такій Україні, якою вона є тепер, ГОТОВІ СЛУХАТИ І ЧУТИ ПРАВДУ? Чи тільки “абиякосьбуде” чекатимем на преференції від тих, хто раз по раз десятки років бреше нам і бреше? І бреше лиш тому, що ми найбільш “притомні” і сприйнятні до брехні, а не до ПРАВДИ під своїми іменами.

Джерело УНН

На Буковині відбувся турнір з футболу пам’яті загиблих воїнів в АТО з Путильщини

Чернівецька область, смт. Путила, стадіон “Карпати” ім. Андрія Гусіна. 10.06.2018 р.

Турнір з футболу пам’яті загиблих АТОвців Путильського району.

Наш святий обов’язок – пам’ятати загиблих. Ми повинні донести імена героїв, які загинули за честь і незалежність України, до майбутніх поколінь.

 

Читати далі…→

На війні закон має бути в погонах

Чому назріла реформа військової юстиції.

Наполегливо переконую суспільство й законотворців у потребі створити (за аналогом НАБУ) Державне бюро військової юстиції (ДБВЮ). 

У воюючій Україні за військовою прокуратурою має бути закріплене право у повному обсязі здійснювати нагляд за долдержанням та застосуванням законів у всіх військових формуваннях. Це право слід закріпити бодай тимчасово, на період здійснення Операції об’єднаних сил та дії Закону “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”.

Питання розслідування військових злочинів фактично перейшло до сфери повноважень практично неіснуючого Державного бюро розслідувань іще 20 листопада 2017 року. Але корпус слідчих зі статусом державного службовця вже шостий місяць поспіль через конкурси лише намагаються укомплектувати, і навряд чи вони зможуть у найближчій перспективі виконувати покладену на них функцію розслідування воєнних злочинів.

Політична вимога врешті змусила законотворців назвати біле білим, а чорне — чорним: на Росію, офіційно визнану країною-агресором і окупантом, покладено всю юридичну та матеріальну відповідальність за те, що відбувається на окупованій частині Донбасу. Цей крок уперед не применшує необхідності вирішити ще одне болюче питання: хто відповідатиме за законність дій учасників миротворчої місії ООН, можливість введення якої обговорюється на найвищому рівні? Якими принципами керуватиметься? Адже, відповідно до міжнародних норм, військовослужбовці контингенту діятимуть за екстериторіальним принципом законодавства своїх країн, незважаючи на закони приймаючої сторони.

Як показує досвід багатьох країн, не завжди військові Миротворчого контингенту (МК) можуть знайти спільну мову з місцевим населенням. Такі конфлікти були, є і будуть, оскільки не можна виключати людського фактору несприйняття іноземця, який встановлюватиме (повертатиме) право на безправній території, зокрема на території так званих ОРДЛО. Для того щоб уникнути відповідних проблем, між цивільним населенням та військовими з МК потрібно створити нетрафаретний буфер, який сприятиме розслідуванню злочинів, вчинених військовослужбовцями, представниками населення та учасниками парамілітарних утворень.

Законодавча спроба зафіксувати статус неконтрольованих тимчасово окупованих територій, сам факт російської агресії на території України й водночас — відсутність прописаної норми Закону щодо своєчасного правового реагування, притягнення до відповідальності причетних до вчинення тяжких злочинів на території Луганської та Донецької областей після їх звільнення та повернення у правове поле України, перетворює Закон на біполярний гібрид. Він аж ніяк не висушить колодязя екстремізму, який от-от переповниться на тимчасово окупованих територіях, водночас підживлюючи паростки радикалізму по всій території України. Сегмент людей, радикально налаштованих до держави і влади, зростає з лавиноподібною швидкістю.

Кожен потребує захисту своїх прав, справедливого та об’єктивного нагляду за дотриманням законів держави. Суспільству, яке потерпає від потрясінь із використанням зброї (здобутої, незаконно вивезеної з АТО), потрібні спокій і надія.

Я не вперше наголошую на тому, що вже вибудувалася “альтернативна реальність” повносилого кластеру суспільства, справедливо незадоволеного байдужістю держави до його проблем. Ідеться про близько 400 тисяч осіб демобілізованих учасників бойових дій і майже 400 тисяч діючих військових під присягою. Людей, які захищали і захищають кожного з нас. Людей, котрим, як писав Бертольт Брехт, ще належить опанувати “найвеличніше з мистецтв — уміння жити на землі” після війни. Їхня позиція має бути почута і сприйнята керманичами держави, а не “винагороджена” нагаями байдужості і покарання.

Водночас не можна не звертати уваги на проблему, що вже набула загрозливих масштабів, — існування “комерційних”, “рейдерських”, фактично рекетирських “добробатів”, що відверто вдаються до силового переділу власності під гаслами справедливості.

Наразі ані цивільні слідчі, ані цивільні прокурори, ані судді не можуть дати об’єктивну оцінку діям військових та демобілізованих, які вчинили правопорушення. Не зможуть, зокрема, через ментальну несумісність цивільних та військових відмінностей суб’єктивної та об’єктивної сторін учинених правопорушень. Більш ніж чотири роки війни довели, що проблема несприйняття військовими та учасниками АТО саме цивільних правоохоронних органів і суду є очевидною.

 

Читати далі…→

Інтерв’ю. “Юридична газета”. 05 березня 2018 року

– Пане Анатолію, які завдання вирішує Закон про деокупацію? Як змінює правове поле?

– Юридичною мовою з 24.02.2018 р. це Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Така остаточна назва законопроекту, який для зручності називали «Законом про деокупацію». З моменту його голосування в остаточній редакції «з голосу» нардепа Вінника та до оприлюднення цей Закон не бачив і не читав ніхто з тих, хто має його виконувати й жити! Це мало схоже на правову державу. Робити право неправовими методами – це беззаконня. Вся країна не може жити за законами «з голосу» так званих корифеїв законотворчої думки як то Вінник чи ще більш освічений Лозовий, який фактично вже похоронив правоохоронну систему держави та порівняно цілісну систему КПК України.

Закон про деокупацію створив нову, дещо гібридну, з огляду на імплементацію окремих положень інших законів, правову основу для вирішення не під час воєнного стану силами та засобами Збройних Сил Украї ни та інших збройних формувань (МВС, Національна поліція, СБУ та інші органи державної влади), завдань зі стримування ворожої агресії, а в майбутньому, у разі внесення відповідних змін – відновлення територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаного кордону.

Слід визнати, що Парламент у тексті Закону (а не як раніше, постанови) назвав вже 4 роки очевидні речі своїми іменами (Російську Федерацію – агресором; квазіоргани «ДНР» та «ЛНР» – окупаційною адміністрацією РФ). Окрім того, Закон закладає правову основу для подальшого збору державою інформації та доказів для притягнення РФ до відповідальності за принципами й нормами міжнародного права за гібридні форми фактичної війни. Необхідність прийняття цього закону з популістськими законодавцями давно перезріла, але краще пізно, ніж ніколи.

З іншого боку, згадується аксіома: «Пусті голови – це майстерні диявола». Особливо, якщо вони залучені до створення правового поля, яке вирішує питання війни, миру і життя потерпілих від геополітичних баталій людей!

На жаль, цей Закон дає відповіді лише на частину проблем, які породила гібридна агресія Російської Федерації. Певні та не другорядні положення цього Закону на практиці даватимуть безліч підстав для нерозуміння та несприйняття порядку їх застосування з боку населення Донецької та Луганської областей, особливо обсягу прав, повноважень та обов’язків залучених для стримування ворожої агресії осіб. Риторичним також залишається питання про те, хто наглядатиме за дотриманням законодавства цими Об’єднаними збройними силами, які отримали не зовсім конституційні повноваження на невизначеній наразі території? Так само досить розмитими та навряд чи простими для сприйняття населенням окупованих територій вбачаються майбутні повноваження іноземного миротворчого контингенту з мандатом ООН.

Тому змушений констатувати, що практичне застосування цього Закону стовідсотково створить нове мінне поле правових проблем!

Саме через це ми неодноразово звертали увагу всіх причетних на ці проблеми та пропонували, щоб саме Законом було закріплено право військової прокуратури здійснювати у повному обсязі нагляд за додержанням та застосуванням законів у військових формуваннях (хоча б тимчасово на період як АТО, так і дії Закону про деокупацію). Однак, на жаль, політики нас не почули.

– Як Ви вважаєте, чи матиме Закон юридичні наслідки для людей, які мешкають у прилеглих до окупованих та на окупованих територіях?

– Тут ще більша юридична дилема. На перший погляд, здається, що Закон дає надію та юридичні наслідки для громадян, які проживають на окупованих та прилеглих до них територіях. Ст. 5 Закону говорить, що органи державної влади та їх посадові особи для забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях вживають заходів для захисту прав і свобод цивільного населення. Однак наразі забезпечити цю норму на практиці можливо, а Конституцію України для населення квазі ОДЛО щодо прав та їх гарантій ніхто не скасовував, тому додатково констатувати очевидні речі у Законі про деокупацію щонайменше виглядає дивним.

Водночас ст. 6 дає такий перелік: захист основоположних політичних та громадянських прав і свобод людини; вжиття заходів для звільнення Російською Федерацією, окупаційною адміністрацією Російської Федерації всіх незаконно затриманих, утримуваних громадян України; сприяння забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав; надання правової та гуманітарної допомоги, у тому числі із залученням міжнародної допомоги; забезпечення доступу до навчальних закладів та засобів масової інформації України.

Натомість Закон констатує, що Україна не несе відповідальність за незаконні дії Російської Федерації чи її окупаційної адміністрації; саме Російська Федерація як держава-окупант несе відповідальність за порушення прав цивільного населення; за фізичними та юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Закон фіксує той факт, що діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації, яка суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи.

Тим самим визначено відповідальність Російської Федерації за всі порушення прав і свобод людини та громадянина, створено юридичні підстави для повернення у майбутньому фізичним та юридичним особам майна, що було незаконно у них відібрано. На думку законодавця, саме ці положення в майбутньому будуть основою для захисту громадянами своїх прав у національних та міжнародних судах.

Однак мушу зазначити, що не можна змусити людей любити та молитися так і тим Богам, як комусь хочеться. Я так кажу з огляду на феєричний (часто «з голосу») досвід державотворення та законотворення значної кількості обранців під куполом ВР.

Через декларативний характер Закону лише час та життя покаже, наскільки ефективною буде діяльність органів державної влади з реалізації його положень, насамперед, щодо захисту прав і свобод людини.

Читати далі…→

Iнтерв’ю для Gazeta.ua. 6 лютого 2018 р.

– Люди думають, що всі 300 тисяч чиновників у країні – хабарники. Не треба придумувати колесо, щоб побороти корупцію. Варто усунути її передумови. Інструменти для цього є. Нема волі. І не волі Президента. Нема волі законодавця, який приймає інколи абсурдні закони, – говорить Анатолій Васильович.

Верховна Рада ухвалила закон про деокупацію Донбасу. Ви критикували його. Чим небезпечний цей документ? Ви можете показати кінцеву редакцію закону? Хто може?

Ніхто. Кінцеві положення приймалися з голосу Івана Вінника (народний депутат із фракції БПП. – Gazeta.ua).

Я категорично проти, щоб держава, люди, правоохоронні інституції жили за законами, прийнятими з голосу. Приймаючи закон, який регулює питання війни, миру, потрібно головою думати про можливість його виконання. Альтернативи Мінському процесу зараз немає. Але він передбачає залучення миротворчого контингенту під егідою Організації Об’єднаних Націй. Де в законі положення про можливість залучення миротворців? За ними хто буде дивитися? Як можна збільшувати повноваження окремих інституцій усупереч прямим нормам Конституції? І таких питань багато. Генпрокуратура надавала свої зауваження, але їх, мабуть, навіть не читали. Всі прогалини цього закону вилізуть відразу, коли доведеться його застосовувати.

Якісь плюси цей закон має?

Позитиви є. Однак вони радше політичного характеру, ніж практичного.

Чому ви хотіли очолити Державне бюро розслідувань?

Маю досвід перебування на керівних посадах у різних сферах. Знаю, як зробити, щоб бюро запрацювало швидше, ефективніше. Плюс це – виклик. Будувати щось нове і зробити добре, як би амбітно це не звучало, – це гонор. Я з Буковини, ми люди гонорові. Є українці, а є дикі українці. Я – з диких.

Що буде з військовою прокуратурою, коли запрацює Бюро?

У законі записано, що військова прокуратура є і буде. Підтримання публічного державного обвинувачення в кримінальних справах ніхто не скасував.
Однак, коли запрацює ДБР – одному Богу відомо. Постійне реформування призводить до того, що руйнується будівля і починають зводити дах. А мали б починати з підвалин. Хоча б внести зміни в прикінцеві положення КПК. Призначення трьох керівників ДБР – це не старт його роботи. А зараз відбувається абсурд, і в правоохоронців величезні проблеми. Вакуум призвів до ускладнення процедури – паперової бюрократії, яка точно не в інтересах народу.

Які злочини найчастіше вчиняють військові?

За 2017 рік військові прокурори зареєстрували 4719 проваджень по всій Україні. Їх вчинили 7352 військових. Найбільше злочинів здійснено проти встановленого порядку несення військової служби – дезертирство, самовільне залишення місця служби, перевищення повноважень, порушення статутних правил у взаємовідносинах, непокора, погроза або насильство щодо начальника і бездіяльність військової влади.
Зі справами минулих років ми торік розслідували більш як 20 тисяч кримінальних проваджень. Це – половина від усіх справ органів прокуратури. Їх мали би передати в ДБР. Кому зараз передати 20 тисяч проваджень?

 

Читати далі…→