Михайло Френкель, власний кореспондент журналу «ІсраГео» в Києві.
Чи можна головного військового прокурора України Анатолія Матіоса називати юдофобом?
Людина припускає, але Бог діє на свій розсуд.
Я нещодавно побачив в інтернеті цитату з інтерв’ю головного військового прокурора України Анатолія Матіоса і тут же вирішив написати різку критичну репліку, яких з-під мого пера вийшло вже чимало. Сказане прокурором мені рішуче не сподобалося. Цитую:
«На кожній війні є свій Парвус, який привозив Леніну гроші на революцію, яка залила слов’ян потоками крові на десятки років. Той теж був єврейського походження. У цьому випадку (мова йшла про справу Германа – М. Ф.) з Україною хочуть зробити те ж саме …»
Тут буквально все звучить недобре – і педалювання єврейського походження «героя», і порівняння революціонера та великого теоретика марксизму, котрий дивом уцілів в дитинстві у двох погромах і тому мав свої претензії до російського самодержавства, з дрібним агентом. Словом, я вже було взявся за перо.
Але вироблена роками звичка спочатку ретельно «виміряти», а вже потім «відрізати», спонукала мене повністю ознайомитися з інтерв’ю. Прочитав. І з подивом виявив, що основні думки, висловлені в ньому Матіосом, вельми перегукуються з тим, що я сам нещодавно написав у статті «І нехай заверещать жиди»?». Прокурор говорив, що сьогодні в Україні велика небезпека того, що може пролитися кров і відбутися силове захоплення влади. Ключовою в інтерв’ю виявилася не фраза про євреїв, а слова про те, що «Августо Піночет уже стукає у наші двері». І ось ця обставина змусила мене змінити своє початкове рішення. Я подзвонив Матіосу і домовився про зустріч …
Коли я увійшов до його службового кабінету, мене очікував сюрприз. На стінах я побачив три портрети відомих людей з цитатами з їхніх творів. З портретів на мене дивилися Василь Стус, Григорій Сковорода і … вгадайте з трьох разів. Гаразд, скажу. І Симон Візенталь. А на робочому столі прокурора, окрім усього іншого, стояли кілька фігурок клейзмерів, роботи знаменитого Франка Майслера.
Не приховавши легкого подиву, я пожартував, що і портрет, і скульптури, очевидно, були доставлені в кабінет спеціально до мого приходу. На що Матіос серйозно відповів, що портрет Візенталя (до слова, дуже красиво зроблений) йому подарував на день народження найближчий співробітник, який має відношення до єврейського народу, а роботи Майслера він купив у відомому магазині в Яффо, оскільки не раз бував в Ізраїлі.
Після цього мені тільки і залишалося, що розповісти співрозмовнику, як в середині дев’яностих років на журналістській конференції в Єрусалимі мені пощастило слухати виступ Візенталя. Але тут же, подумавши про велику кількість людей, які очікують в прокурорській приймальні, я задав Анатолію Васильовичу своє перше запитання.
– Коли три роки тому Верховна Рада прийняла всім відомий закон, там мова йшла не тільки про декомунізацію, а й про боротьбу з неонацизмом. Однак, завзято кинувшись в декомунізацію, пан В’ятрович та його інститут зовсім забули про неонацизм. А він останнім часом в Україні явно підняв голову. Так, мало хто в нашій країні шкодує про знесення монументів комуністичним вождям. Але необхідно не тільки боротися з бовдурами, а й протистояти головним носіям чужих демократичній Україні ідеологій.
А поки ми бачимо, що приклад Інституту національної пам’яті виявився заразливий. Наприклад, 9 травня браві поліцейські схопили за руки, за ноги жінку в роках і з розмаху кинули в свою машину. Так, вона одягла «колорадську стрічку», але ж можна було з літньою людиною обійтися якось ввічливіше. І в той же час уже не раз ми спостерігали, як начепивши на себе майки зі свастикою і розмахуючи рукою в нацистському вітанні, футбольні фанати скандують «Зіг Хайль! Зіг Хайль!». А стюарди, покликані стежити за порядком на стадіоні, боязко просять їх заспокоїтися. Ось як це розуміти?
– Так, сьогодні в Україні існують дуже небезпечні тенденції. Чим вони викликані? Однозначно тим, що відбувається в країні останні чотири роки. А що відбувається? Війна в гібридній формі, що тягне за собою розкриття і самого героїчного, і самого низького, що є в людині. Є героїзм, самовідданість, захист своєї держави. Це нормально для будь-якого поважаючого себе народу. Яскравий приклад тому – вся історія сучасного Ізраїлю з 1948 року. Перманентна гібридна війна, вороже оточення цієї святої землі і держави – і відчайдушна боротьба народу за своє існування.
А що відбувається в Україні? Хтось – герої, інші дозволяють собі жахливі речі. Йде суцільна ломка державних інституцій під назвою «реформи». Але ламати –не будувати. У нас реформи починають робити з «даху» замість прийнятного і нормального за логікою правила, що спочатку потрібно фундамент закласти, потім стіни, а потім вже дах. Потурання проявам радикалізму в тій чи іншій формі щодо будь-якої особи або етносу – неприпустимо. Держава повинна з цим боротися.
Для цього необхідно демонструвати всі інструменти влади, які повинні превентивно, законодавчо і практично бути використані для боротьби з будь-якими націоналістичними, в гіршому розумінні цього слова, фобіями по відношенню до будь-яких народностей і груп населення. Ось це нам потрібно робити.
Я можу зараз багато що стверджувати, але все це буде звучати як гасла. І щоб я зараз не говорив, я не можу відповідати за всю державу. Але, виходячи з того, що я в силу свого положення і посади є представником держави в тій сфері правоохоронної діяльності, яка відповідає саме за підтримку законів у військових формуваннях, я дуже глибоко обізнаний у тих серйозних проблемах, які у нас є. Але, повірте мені, їх часто не видно не те що суспільству, а й тим, хто відповідає за прийняття серйозних політичних рішень.
Про кого я говорю? Про політиків. У нас політика стала примітивною – вона популістська. Один прагне сподобатися тій чи іншій частині населення, інший біжить за піаром для того, щоб бути переобраним, третій жадає грантів чи західних, чи то від нашого східного сусіда. І ніхто не дивиться на загрози демократії в Україні, та й на загрози самому існуванню країни.
Коли наш політбомонд (я його політикумом назвати не можу) вершить всі ці договорняки, цей вічний популізм, бажання на чому завгодно попіаритися – це, м’яко кажучи, критично набридло. А про проблеми замовчується. Але ось, як би раптом, за один місяць тричі громлять, б’ють і врешті-решт починають вбивати етнос, в даному випадку – ромів. І зверніть увагу – половина суспільства мовчазно «за», ще частина, яка працює за гранти, категорично проти – але лише в соцмережах, не більше. І при цьому, ніякої реакції політиків. Ніякої! Факт переслідування однієї з етнічних груп населення не став питанням, терміново піднятим у Верховній Раді. Як же так?