Шановні ліцеїсти, батьки!
Шановні запрошені!
Ваш навчальний заклад носить ім’я Івана Богуна – славного козака-полковника, соратника і військового побратима Богдана Хмельницького. Це для вас особлива честь, яка накладає і посилену відповідальність. Богун, як писала відома поетеса Олена Теліга, «є непереможно захоплюючий своєю нестримною сміливістю і безоглядністю в бою… Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі, і пекучим вогнем вривається в душу молоді».
Щойно, дорогі юнаки, на цьому історичному місці, перед золотими хрестами Святої Софії, під Покровом Пресвятої Богородиці-Оранти, ви дали урочисту клятву на вірність Вітчизні. Вірю, що слова цієї обітниці закарбуються у вашій пам’яті на все життя. Впевнений в тому, що кожен з вас стане доблесним офіцером, гідною зміною для оборонців землі української.
Будьте гордістю ваших батьків та рідних. Служіть країні так, щоби вами пишався кожний громадянин нашої держави. Не забувайте ні на мить, що ви – найближчі нащадки героїчного покоління патріотів, яке зараз, саме в ці години, в ці дні захищає Вітчизну. І роблять вони це слово в слово так, як учить діяти наш український Гімн: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, і покажем, що ми, браття, козацького роду».
Станьте гідними військової звитяги княжих дружинників Руси–України, січовиків Запоріжжя, героїв Крут, воїнів УПА; тих українців, які боролися проти нацизму в лавах Червоної армії. Як і воїнів-сучасників – таких, як начальник вашого ліцею, Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук, як ваш випускник Герой України майор Олександр Порхун.
Дорогі співвітчизники!
Два роки тому я прийняв рішення відмовитися від хибної традиції відзначати головне військове свято нашої незалежної держави за календарем країни-агресора. І нова дата прижилася напрочуд швидко. Чому? Бо коріння її – в давньому святі Покрови, яке особливо глибоко шанувалося нашими пращурами-козаками. Коріння її – у куренях Січі та в боївках Української Повстанської Армії. 14 жовтня символізує нерозривний зв’язок усіх поколінь захисників України. День захисника України освятився кров’ю наших воїнів та сльозами матерів.
Ми, українці, не дали загарбницьким планам країни-агресора реалізуватися, і не вели, і не ведемо загарбницьких воєн. Споконвіку ми не виступали ніколи у ролі агресора і ніколи не зарилися на чуже. Але і свого – не віддамо. І нам, слава Богу, є вже чим зустріти непроханих гостей. Хто з мечем до нас прийде, той від меча і загине… І від щита, яким стали для нас наші Збройні Сили.
Вражаючі зміни в їхній силі та якості виявилися можливими завдяки потужній солідарності українців. Завдяки мужності і героїзму солдат і офіцерів, добровольців і волонтерів. Завдяки силі духу, волі, патріотизму українських матерів. Завдяки трудовому подвигу конструкторів, інженерів і робітників наших оборонних підприємств.
Російська агресія, яка все ще триває, та військова загроза зі Сходу, очевидна на довгу історичну перспективу, – визначальні чинники нашої безпекової політики та військового планування. Якщо ми хочемо вижити як нація, як народ, як держава, маємо витрачати на Збройні Сили та безпеку мінімум 5% ВВП – як це не обтяжливо і не важко для бюджету, для економіки, для соціальної сфери.
Якщо дивитися на ці витрати у масштабі світових цін на зброю й техніку, якщо порівнювати наш військовий бюджет з аналогічними видатками інших країн, то очевидно, що ми діємо в умовах обмеженого і дуже скромного фінансового ресурсу. Наведу лише один промовистий приклад. Нині на слуху суперечка між двома європейськими країнами щодо контракту на поставку гелікоптерів. Так от, вартість п’ятдесяти вертольотів – понад 3 млрд євро. Нам, по-хорошому, потрібні були би десятки таких машин, якщо не сотні. Але весь наш річний воєнний бюджет недотягує навіть до 60% цієї суми – наступного року він становитиме 64 млрд гривень.
Читати далі…→
